Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.

— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.

— А машина?

Брейдентон напружив мозок. Чи знайшов він машину цьому чоловікові? Ці знання були дуже далеко, за стіною полум’яного марення, і гарячка щось зробила з його мисленням, випалила цілі бази даних. Цілі комірки пам’яті перетворилися на шухляди із закопченими проводами й розплавленими реле. Замість автівки, про яку питав цей страшний чоловік, у голові виринув образ його першої машини — «студебекера» 1953 року з кулевидним носом, який він пофарбував у рожевий.

Фрай акуратно закрив йому рот, а другою рукою затиснув ніздрі. Брейдентон заборсався. З-під руки гостя виривалися кошлаті стогони. Фрай прибрав руки.

— Покращилася пам’ять?

На диво, так.

— Машина… — пробелькотів Брейдентон і почав хекати, наче пес. Світ закрутився, вирівнявся, і він продовжив: — Машина стоїть… за заправкою «Коноко»… якраз за містом. На трасі 51.

— Північ чи південь?

— Півдх.. півдх…

— Півді-вівді! Зрозуміло. Ще щось?

— Накрита брезентом. Це б’ю… б’ю… «б’юїк». Реєстрація на кермовій колонці. Виписана на… Рендалла Флеґґа.

Брейдентон знову зірвався на сапання — він більше не міг говорити й лише витріщався на Флеґґа з тупою надією.

— Ключі?

— Килимок. Під ним…

Фраєві сідниці опустилися йому на груди й тим здушили наступні слова. Він умостився там, наче на зручному пуфі в гостях у друга, і раптом Брейдентон уже не міг увібрати в себе бодай дещицю повітря.

Наостанок він видихнув одне слово:

— Прошу…

— Та будь ласка, — відповів Фрай-Флеґґ із діловитою посмішкою. — Скажи «добраніч», Кіте.

Говорити Кіт Брейдентон не міг, тож лише крутив очима в набряклих орбітах.

— Не думай про мене погано, — тихо сказав темний чоловік, дивлячись на нього згори вниз. — Просто вже маємо поспішати. Карнавал починається ранувато. У них там є американські гірки, «Кинь-виграй», «Колесо фортуни». І сьогодні моя щаслива ніч, Кіте. Чую, що поталанить. Усім нутром чую. Тож маємо поспішати.

———

Станція «Коноко» розташовувалася за півтори милі звідти, і коли він туди дійшов, була вже чверть на четверту ночі. Здійнявся вітер, і Флеґґа супроводжувало його виття. Дорогою до заправки йому трапилися три мертві пси й чоловічий труп у якійсь уніформі. Угорі сяяли яскраві байдужі зорі — іскри, викресані з чорної шкіри Всесвіту.

Брезент, яким накрили «б’юїк», туго напнули й прибили кілками до землі. Тканина лопотіла на вітрі. Щойно Флеґґ повисмикував припони, накривало зринуло в ніч та шугонуло на схід, наче великий коричневий привид. Та питання було в тому, куди податися йому.

Він стояв біля «б’юїка» — моделі 1975 року випуску, однак у гарному стані (тут машинам велося непогано: вологість низька, тож іржі було важко за щось ухопитися) — і по-вовчому принюхувався до нічного літнього повітря. У ньому чувся такий пустельний аромат, який можна відчути лише вночі. Цілісінький «б’юїк» стояв посеред автомобільного анатомічного театру — у вітристій тиші автомобільні деталі здавалися монолітами з острова Пасхи. Блок циліндрів. Вісь, подібна до гантелі якогось культуриста. Купа шин, у яких пугукав вітер. Лобове скло з тріщиною. І ще всяке.

Найкраще йому думалося в подібних місцинах. У такій обстановці хто завгодно міг стати Яґо[165].

Він пройшов повз «б’юїк» і провів рукою по м’ятому капоту чогось, що колись могло бути «мустангом».

— Гей, маленька «кобро», ти їх подолаєш, чудово це знаєш…[166] — тихо проспівав Флеґґ.

Він копнув запорошеним черевиком продавлений радіатор, і під ним показалося гніздо коштовностей, що закліпало на Флеґґа тьмянуватими вогнями. Рубіни, смарагди, перлини з гусяче яйце, діаманти, що сяяли незгірше від зір у небі. Він клацнув пальцями, і вони зникли. Та куди йому податися?

Вітер стогнав, пронизуючи розбите вікно старого «плімута», і всередині шурхотіли крихітні живі істоти.

Позаду також зашелестіло. Він розвернувся й побачив Кіта Брейдентона, одягненого лише в дурнуваті жовті труси. Над резинкою плавок, наче лавина в стоп-кадрі, нависало черево поета. Брейдентон прямував до нього, чвалаючи серед залишків маслкарів[167]. Він проколов ногу ресорою, зробивши собі безкровну стигмату. Пуп Брейдентона нагадував чорне око.

Темний чоловік клацнув пальцями, і Брейдентон зник.

Флеґґ вишкірився й пішов назад до «б’юїка». Притулив лоба до даху з пасажирського боку. Час минав. Трохи згодом Флеґґ випростався. Він і досі всміхався. Він знав.

Флеґґ ковзнув за кермо «б’юїка» й кілька разів натиснув на газ, щоб розкочегарити карбюратор. Двигун оживився й замурчав, а стрілка на паливометрі гойднулася до позначки «F». Флеґґ виїхав зі стоянки, оминув заправку. У світло фар потрапила ще одна пара смарагдів — у високій траві біля жіночої вбиральні сторожко блищали котячі очі. У пащі тварина тримала маленьке тільце мертвої миші. Побачивши, що з водійського вікна в нього втупилася вишкірена почвара з подібною до місяця пикою, кіт впустив здобич і втік. Флеґґ весело зареготав — то був сміх чоловіка, який задумав багато хорошого. Коли асфальтований майданчик «Коноко» закінчився й почалася траса, він повернув праворуч і помчав на південь.

Розділ 32

Хтось полишив двері між крилом суворого режиму й сусіднім корпусом відчиненими. Обшитий сталлю коридор діяв як природний підсилювач — завдяки йому монотонний крик, що не припинявся зранку, звучав як вереск із самого пекла. Волання котилося й відлунювало безперестанку, доки Ллойд Генрейд не подумав, що цей лемент разом зі страхом витрусять із нього весь розум.

— Матінко!.. — долинув до нього лункий погук. — Мату-у-усю!..

Ллойд сидів на підлозі камери, схрестивши ноги. Обидві руки в нього були слизькі від крові — здавалося, наче він одягнув пару червоних рукавичок. Світло-блакитну бавовняну сорочку тюремної уніформи заплямувала кров, бо Ллойд раз по раз витирав об неї руки, щоб пальці не ковзали. Була десята ранку 29 червня. Близько сьомої Ллойд помітив, що права передня ніжка його койки трохи розгойдалась, і відтоді намагався відкрутити болти, які кріпили її до підлоги та рами ліжка. З інструментів він мав лише пальці, і йому вдалося дістати п’ять із шести болтів, тому наразі пальці скидалися на сардельки із сирого фаршу. Шостий болт виявився вередливим паскудником, та Ллойд гадав, що й із ним упорається. Він не дозволяв собі замислюватися про те, що робитиме далі. Тільки це стримувало неосяжну