Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Тінь кинулася на нього, наче невідворотний фатум.

З Ніка вибило все повітря, і його обличчям поповзли білі ручиська й тицьнули двома великими пальцями йому в очі. У тьмяному місячному світлі на одній руці Нік побачив багряний блиск, і в темряві його губи здивовано витягнулися в німому крику: «Бут!» Він далі шарпав пістолет. Нік майже не відчував пекучого болю вздовж стегна.

Один із пальців Рея Бута втиснувся в його праве око. У Ніковій голові спалахнув, заіскрив рідкісний біль. Нарешті він висмикнув зброю. Загрубілий, мозолистий палець Бута крутився то за годинниковою стрілкою, то проти неї, вминаючи око в череп суперника.

Нік видав непевний крик, що прозвучав, як розлючене шелестіння, і втиснув дуло пістолета в плюсклий бік Бута. Він натиснув на курок, і пістолет видав приглушене «вхоп!» — Нік почув, як руку сіпнуло віддачею; мушка на стволі зачепилася за сорочку нападника. Нік побачив, як із дула вирвався спалах, і наступної миті відчув запах пороху та припаленої сорочки. Рей Бут напружився, а тоді звалився на нього.

Схлипуючи від болю й жаху, Нік з усіх сих штовхнув Бутове тіло, і воно впало — чи радше сповзло — з нього. Нік виборсався, тримаючись за поранене око, і завмер. Горло горіло вогнем. Здавалося, немов його скроні стискають безжальні лещата.

Нарешті він помацав підлогу, знайшов свічку та підпалив її настільною запальничкою. У слабкому жовтому світлі він побачив Рея Бута — той лежав долілиць, схожий на мертвого кита, якого викинуло на берег. Від пострілу на сорочці збоку з’явилася кругла обсмалена діра завбільшки з оладок. Набігло чимало крові. У тріпотливому світлі велетенська безформна тінь Бута простяглася до дальшої стіни.

Стогнучи й не віднімаючи руки від ока, Нік почвалав до невеликої вбиральні. Він поглянув у дзеркало, побачив, як між пальців сочиться кров, і неохоче прибрав руку. Роздивитись як слід не виходило, та могло виявитися, що тепер він не просто глухонімий, а ще й одноокий.

Він повернувся до офісу й копнув безживне тіло Рея Бута.

«Підправив мене, — сказав він мерцеві. — Спершу зуби підрихтував, а тепер іще й око. Задоволений? Якби міг, ти б обидва ока видлубав, так? Вичавив би очі й полишив мене у світі мерців глухим, німим і сліпим. Отак ти хотів, пацане?»

Він знову копнув Бута, та від того, як носак черевика вгруз у мертву плоть, Нікові зробилося погано. Трохи згодом він підійшов до койки, сів на неї та схилив голову на руки. Зовні панувала непроникна темрява. Зовні гасли всі вогні світу.

Розділ 34

Довгими днями (скільки було тих днів? хто міг сказати напевне? тільки не Сміттєбак, це точно) Дональд Мервін Елберт — відомий серед тих, хто ділив із ним похмуре й заплутане шкільне минуле, як Чувак-Сміттєбак — блукав вулицями Повтенвілля, штат Індіана, кривився, дослухаючись до голосів, що звучали в його голові, ухилявся й затулявся від пожбуреного привидами каміння.

Гей, Сміттєбаче!

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, зараз я в тобі покопирсаюся! Що, підпалив кілька вогників цього тижня?

Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?

Гей, дитя зі сміття, купиш трохи гасу?

То як, Сміттяче, сподобалася шокова терапія в Терр-От?

Сміття…

…гей, Сміттєбаче…

Іноді він знав, що ті голоси несправжні, та іноді волав до них, щоб замовкли, а тоді усвідомлював, що єдиним звуком є його власний голос, який відлунює від будинків і вітрин, відскакує від шлакоблочних стін автомийки «Скрабба-Дабба», у якій він раніше працював, а тепер, уранці 30 червня, сидів та їв великий кособокий сендвіч з арахісовим маслом, желе, помідорами та гірчицею «Ґалденз Дьябло». Жодних голосів, окрім його власного: він бився в житлові будинки та крамниці, і його відсилали назад, наче небажаного гостя, тож він повертався до вух Чувака-Сміттєбака. Бо якимсь дивом Повтенвілль спорожнів. Усі його мешканці кудись поділися… Правда? Люди завжди казали, що він несповна розуму, і саме так міг подумати божевільний — що єдиною живою душею в його рідному місті є він сам. Та погляд повсякчас вертався до велетенських білих та круглих нафтових цистерн, що бовваніли над горизонтом, наче низькі хмари. Вони стояли між Повтенвіллем і дорогою до Ґері й Чикаґо, і Сміттєбак знав, чого хоче, йому це не снилося. Бажання було кепським, та воно йому не примарилось, і він знав, що не зможе із собою нічого вдіяти.

Пальчики обпалив, Сміттяче?

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, хіба ти не чув, що від забавок із вогнем дзюрять у ліжко?

Повз нього щось просвистіло. Він схлипнув і затулився руками, впустивши сендвіч у пилюку й втягнувши голову в плечі, та йому здалося — нікого й нічого. За шлакоблочною стіною автомийки тяглася штатна автострада 130, що вела до Ґері, і величезні цистерни компанії «Чірі Ойл» стояли якраз біля дороги. Пускаючи сльози, Чувак-Сміттєбак підняв запилюжений сендвіч, змахнув із нього сірий бруд і взявся доїдати.

Та хіба то самі сни? Самі фантазії? Колись у нього був батько, та шериф уколошкав його просто на вулиці, якраз навпроти методистської церкви, і Дональдові довелося жити з цим усе життя.

Гей, Сміттєбаче, ти знав, що шериф Ґрілі пристрелив твого старого, як скаженого пса, знав це, дурко йобане?

Його батько сидів у барі «В О’Тула». Почалася сварка. Венделл Елберт мав пістолета, і він застрелив бармена, а тоді пішов додому й убив двох старших братів і сестру Сміттєбака. О, Венделл Елберт був дивним та запальним мужиком, і схиблюватися він почав уже давненько — це підтвердив би кожен повтенвіллець (і додав би: який батько, такий син). Він би й матір Сміттєбака вбив, однак Саллі Елберт із лементом вискочила на вулицю, прихопивши п’ятирічного Дональда, якого потім прозвуть Чуваком-Сміттєбаком. Венделл Елберт стояв на сходинках ґанку й стріляв їм услід. Кулі свистіли й відскакували від асфальту, і на останньому пострілі дешевий пістолет, який Венделл придбав у Чикаґо, у ніґера в барі на Стейт-стрит, вибухнув у його руці. Шрапнель зчесала йому майже все обличчя. Засліплений кров’ю, він почвалав вулицею, горлаючи та розмахуючи рештками дешевого пістолета, ствол якого розквітнув, наче кінчик сигари фокусника, і коли він дістався до методистської церкви, на вулиці з’явилася єдина патрульна автівка Повтенвілля, і шериф Ґрілі наказав йому зупинитися й кинути зброю. Натомість Венделл Елберт наставив залишки своєї дешевої