Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— Що за наказ?
— Ну, мені наказали вас…
Стю метнув погляд за спину Елдера — до поцяткованих заклепками дверей тамбуру.
— Господи Боже! — вигукнув він. — Там, блядь, щур! У вас тут звіринець, чи що?!
Елдер крутнувся на місці, і на мить Стю так здивував успіх його хитрощів, що він мало не розгубився. А тоді зіскочив із ліжка і, коли Елдер уже почав розвертатися, обома руками вхопився за спинку стільця. Раптом очі в «доктора» широко розчахнулися. Стю підняв стілець над головою, ступив крок уперед і з розмаху опустив його, вклавши в силу удару всі свої сто вісімдесят фунтів[157].
— Сядь! — закричав Елдер. — Не…
Стілець урізався в його правицю. Револьвер вистрелив, пошматувавши пакетик, і куля з виском відскочила від підлоги. Зброя впала на килим і знову вистрелила.
Стю боявся, що має час лише на один удар: іще хвилька — і Елдер повністю отямиться. Тож він вирішив гепнути як слід. Стю махнув стільцем по широкій дузі — коли так замахувався Генрі Аарон, удар означав стовідсотковий хоумран. Елдер спробував підняти зламану руку, та не зміг. Дерев’яні ніжки вдарили в білу відлогу комбінезона. Скалки пластику врізалися Елдерові в очі й ніс. Він закричав і заточився назад.
Елдер перекотився, став рачки й поповз до револьвера. Стю востаннє махнув стільцем, врізавши Елдера по потилиці, і той упав. Важко дихаючи, Стю нагнувся по револьвер. Він відійшов, націлився на Елдера, та той лежав долілиць і не ворушився.
На мить його скрутила жахлива думка: а що, коли Елдерові наказали не вбити, а відпустити його? Та це повне безглуздя, хіба ні? Якщо Елдерові наказали його відпустити, до чого всі ті балачки про скигліїв із плаксіями? Чому він сказав, що наказ «не те щоб супер»?
Ні. Елдера прислали його вбити.
Стю дивився на тіло, і його всього трусило. Якби Елдер надумав зараз підвестися, він міг би й упритул промазати. Та Стю не думав, що «доктор» підведеться. Ні тепер, ні будь-коли.
Зненацька потреба забратися звідти стала такою сильною, що він мало не наосліп вискочив у двері тамбура — у цілковиту невідомість, що чигала за ними. Стю сидів під замком понад тиждень, і йому хотілося лише вдихнути свіжого повітря й забратися якнайдалі від цього жахливого місця.
Та діяти треба було обережно.
Стю підійшов до тамбуру, переступив через поріг і натиснув на кнопку з написом «ЦИКЛ». Запрацював повітряний насос, і двері відчинилися. За ними була маленька кімната, умебльована тільки одним столом. На стільниці лежав тоненький стос медичних графіків і… його одяг. Той, у якому Стю летів із Брейнтрі до Атланти. Страх знову полоскотав його своїми холодними пальцями. Поза сумнівом, ці речі мали кинути до печі слідом за ним. І одяг, і графіки. Бувай, Стю Редман. Стю Редман перестав би існувати. Насправді…
Ззаду почулося якесь шарудіння, і Стю рвучко крутнувся в той бік. До нього згорблено шкутильгав Елдер. Руки обвисли. З однієї очниці стікав слиз і стирчала зазубрена пластикова скалка. Елдер посміхався.
— Не рухатися, — сказав Стю.
Він наставив на Елдера револьвер, ухопившись за нього обома руками, та дуло все одно трусилося.
Елдер ніяк не показав, що почув його. Він підступав дедалі ближче.
Скривившись, Стю натиснув на гачок. Пістолет сіпнуло віддачею, і Елдер спинився. Посмішка стала гримасою, немов Елдера штрикнула раптова колька. На грудях його білого комбінезона з’явилася чорна дірочка. Він погойдався кілька секунд, а тоді впав на живіт. Стю прикипів до місця. Деякий час він просто бездумно дивився на труп, а тоді вилетів до кімнати, де лежали його речі.
Він спробував повернути ручку дверей в іншому кінці приміщення, і вони відчинилися. За дверима тягся коридор, освітлений безшумними флуоресцентними лампами. На півдорозі до ліфта Стю побачив самотні ноші — вони стояли біля кімнати для медсестер. Чувся слабкий стогін. Хтось без кінця заходився грубим, тріскучим кашлем.
Стю повернувся, зібрав свій одяг та взяв його під пахву. Потім вийшов із кімнати, зачинив за собою двері та пішов коридором. Долоня пітніла від рукоятки Елдерового револьвера. Стю підійшов до нош і озирнувся. Порожнеча з тишею діяли на нерви. Ніхто вже не кашляв. Він очікував побачити за спиною Елдера — повзе чи крадеться, щоб виконати свою останню директиву. Стю зловив себе на тому, що починає сумувати за замкненим, однак знайомим простором своєї палати.
Знову почувся стогін, цього разу гучніший. Біля ліфтів коридор розгалужувався під прямим кутом і тягся в обидва боки. Притулившись до стіни, там стояв чоловік, у якому Стю впізнав одного із санітарів. Його обличчя роздулось і почорніло, а груди рвучко здіймались і опускались. Він знову застогнав. Біля санітара в позі ембріона лежав мрець. За ними в коридорі — ще три тіла: два чоловічі, одне жіноче. Хворий чоловік («Вік, — згадав Стю, — його звати Вік») знову розкашлявся.
— Господи, — мовив Вік. — Господи, що ти тут робиш? Ти ж маєш сидіти в себе в кімнаті.
— Приходив Елдер, хотів зі мною розібратись, а натомість я розібрався з ним, — відповів Стю. — Мені пощастило, що він був хворий.
— Господи милосердний, ще й як пощастило, — сказав Вік, і його груди струсив новий напад кашлю, цього разу слабший. — Ох, мужик, так болить, ти й не повіриш. Ну й пиздець вийшов. Господи милосердний.
— Слухай, я можу тобі якось допомогти? — розгублено спитав Стю.
— Якщо ти серйозно, то пристав пушку до мого вуха й натисни на гачок. Воно шматує мене зсередини.
Санітар знову закашлявся, а тоді безпорадно застогнав.
Та Стю не міг цього зробити. Безживний стогін Віка діяв йому на нерви, і терпець урвався. Стю кинувся до ліфтів, далі від обличчя, схожого на напівзатемнений місяць, очікуючи почути, як Вік гукає до нього різким і водночас безпорадно праведним голосом, яким хворі зверталися до здорових, коли чогось хотіли. Та Вік лише стогнав собі, і в чомусь це було навіть гірше.
Двері ліфта стулилися, і кабіна вже почала рухатися, коли до Стю дійшло, що в ній може бути кілька сюрпризів. Це було б якраз у їхньому стилі. Пустять отруйний газ або ж знеструмлять, відчеплять кабелі, і ліфт полетить у шахту та розіб’ється. Стю вийшов на середину й нервово озирнувся,
