Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— Я живий, — звернувся Стю Редман до ночі й заплакав. — Я живий, дякую, Боже, я живий, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі…
Трохи похитуючись, він рушив дорогою.
Розділ 30
Техаськими чагарниками гуляла курява, і в сутінках вона створила прозору завісу, від якої місто Арнетт стало схожим на світлину з привидами — світлину кольору сепії. Вивіску «Тексако» зірвало із заправки Білла Гепскомба, і тепер вона лежала посеред дороги. Хтось у домі Норма Брюетта не закрив газ, і вчора від іскри з кондиціонера будинок злетів у повітря й закидав усю Лорел-стрит шматками деревини, ґонтом та іграшками від «Фішер-Прайс». На Мейн-стрит у стічній канаві лежали солдати із собаками. У магазині «Суперкрам Ренді», на м’ясному прилавку, перекинувшись через стільницю й звісивши руки з іншого боку, лежав чоловік у піжамі. Один із собак, що наразі лежали в канаві, трохи погриз його обличчя, та потім утратив апетит. До котів грип не чіплявся, і вони десятками сновигали навкруги примарними тінями, то ховаючись у сутінковий безрух, то знову виринаючи з нього. З кількох будинків безперестанку линув звук телевізійних перешкод. Подеколи стукотіла якась віконниця. Посеред Дьорджин-стрит, якраз перед таверною «Голова індіанця», стояв старий, вицвілий та іржавий червоний універсал із ледве прочитуваними словами на боках: «ШВИДКІСНИЙ ЕКСПРЕС». У салоні лежало трохи порожньої склотари — пляшки від пива й газованок. На Лоґан-лейн, у найкращому районі Арнетта, на ґанку будинку Тоні Леонмінстера вигравали повітряні дзвіночки. «Скаут» Тоні стояв на під’їзній доріжці з опущеними вікнами. На задньому сидінні сімейство білок зробило собі гніздо. Сонце покинуло Арнетт, і чорним крилом місто накрила ніч. За винятком щебету, метушні дрібних тваринок і співучих дзвіночків Тоні Леонмінстера, у місті не чулось ані звуку. Ані звуку. Ані звуку.
Розділ 31
Крістофер Брейдентон борсався в маренні, наче в сипучих пісках. Боліло всеньке тіло. Обличчя здавалося чужим, фізіономією якогось товстуна — йому ніби дюжину ін’єкцій силікону зробили. Горлянка перетворилася на клубок оголених нервів, та ще страшнішим було те, що отвір у ній стиснувся до шпарини, не більшої, ніж дірочка в дулі іграшкового пістолета. Дихання зі свистом пролазило крізь цей страхітливо вузенький, життєво необхідний для підтримання зв’язку зі світом продух. Та це не все: до розміреної, болючої пульсації додавалося відчуття, ніби його затягує під воду. Однак найгіршим був жар. Крістофер не пригадував, щоб його колись так підсмажувало — навіть два роки тому, коли він перевозив до Лос-Анджелеса двох політичних в’язнів, що лишили заставу та втекли від суду в Техасі. Їхній древній «понтіак темпест» здох на трасі 190 посеред Долини Смерті, і тоді було спекотно, але не так, як тепер. Крістофер палав у нутрі, немов сонце ковтнув.
Він застогнав і спробував відкинути покривало, та сил не лишилося. І чи сам він ліг до ліжка? Брейдентон так не думав. З ним був іще хтось чи щось… він мусив би пам’ятати, однак голова не працювала. Йому пригадувалося лише те, що боявся він і до того, як захворів, бо знав, що хтось (чи щось) має прийти, і йому було потрібно щось зробити… але що?
Брейдентон знову застогнав та захитав головою на подушці — з боку в бік, з боку в бік. Пригадувалося саме марево. Розжарені фантоми з липкими очима. До цієї простої, оздобленої брусом спальні заходила його мати, яка померла ще в 1969 році. «Кіте, ох, Кіте… Хіба я не просила, шоби ти не вештався з тими посіпаками? Хіба не казала, що мені чхати на їхні погляди? Хіба не казала, що й без політики зрозуміло: то не люди, а скажені собаки? Що ті дівки — самі шльондри? Казала, Кіте, казала…» А тоді її обличчя розкололося й випустило на волю армію могильних жуків — вони линули з розірваного жовтого пергаменту, і він кричав, аж доки темрява не сколихнулася й не почулися сум’ятливі крики, ляск підошов… хтось біг, блимало світло, смерділо газом — він знову був у Чикаґо в 1968 році. «Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ!..»[159] — співали десь неподалік… і в стічній канаві біля входу до парку лежала боса дівчина в джинсовому комбінезоні — у довгому волоссі повно скла, а обличчя перетворилося на блискучу криваву маску, яка в бездушному білому світлі вуличних ліхтарів здавалася чорною, мов розчавлена комаха. Він допоміг їй підвестись, і вона закричала й притислася до нього, бо з хмари газу наближався монстр із далекого космосу, істота в блискучих чорних чоботях, бронежилеті й косоокому протигазі, яка тримала в одній руці гумовий кийок, у другій — балончик «Мейсу»[160] та всміхалась. І коли інопланетне чудовисько відсунуло маску на потилицю й показало вишкірене, полум’яне лице, вони закричали хором, бо це був хтось або щось, кого або що він очікував. Чоловік, якого Кіт Брейдентон завжди боявся. То був Ходак. Брейдентонові крики розбили сон, як висока нота «до» розбиває кришталь, і він опинився в Боулдері, штат Колорадо, у помешканні на бульварі Каньйон. Стояла літня спека, та така, що твоє тіло стікало потом навіть у самих трусах, і навпроти тебе стоїть найкрасивіший хлопець у світі — високий, засмаглий і стрункий, у лимонно-жовтих плавках, які любовно обтискають кожнісіньку дугу його дорогоцінних сідниць, і ти знаєш, що, коли він повернеться, його обличчя буде як у янголів Рафаеля, і виявиться, що прутень у нього як у коня Самотнього Рейнджера. Хей-йо, Сілвере, гайда[161]. Де ти його підчепив? На зустрічі з обговорення расизму, що проходила в кампусі Колорадського університету, чи в кафетерії? Може, він голосував на дорозі? Та чи не байдуже? Ох, так спекотно, але є вода, цілий графин води, ваза з водою з опуклим різьбленням у вигляді дивних символів, а біля неї лежить пігулка… ні! ПІГУЛКА! Та сама, що відправить його до місця, яке янгол у жовтих плавках називає Гаксліленд, — місця, де рухомий палець пише, однак не просувається далі; місця, де на мертвих дубах цвітуть квіти; і йой, хлопче, ото в тебе стоїть! Аж труси напнулися! Чи був коли-небудь Кіт Брейдентон таким розпаленим та готовим до кохання? «Ходи до ліжка, — звертаєшся ти до стрункого красеня,
