Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Помер він у ліжку, яке багато років ділив із Карлою. Френ розстелила скатертину на материній половині — так, щоб крайка торкалася батькових руки й ноги. А тоді вона глитнула (у голові стугоніло, як ніколи) та наготувалася перекотити батька на імпровізований саван.
Пітер Ґолдсміт був одягнений у смугасту піжаму, і Френні це здалося недоречно легковажним, та байдуже. Вона навіть думати не хотіла про те, щоб його перевдягти.
Опанувавши себе, вона взялася за його ліву руку (лівиця була твердою та здерев’янілою, наче ніжка стільця) і штовхнула тіло, перевернувши. Щойно вона це зробила, з нього вирвався протяжний, страшний, подібний до відрижки звук, який ніяк не закінчувався й деренчав у горлянці покійника, наче туди заповзла сарана, що тепер ожила в темному тунелі й затягла свою пісню.
Френ завищала, відсахнулася й перекинула тумбочку. Батькові гребінці, щітки, будильник, жменя центів, затискачі для краваток і запонки задзеленчали та полетіли на підлогу. Ось тепер з’явився запах — запах гнильних газів, який розвіяв залишки захисного туману, і вона усвідомила всю правду. Френ упала навколішки, обхопила голову руками й заголосила. Вона збиралася поховати не манекен, а свого батька, й останні залишки його людської природи були цим потужним смородом, що здійнявся в кімнаті. І зовсім скоро не стане навіть його.
Навколишній світ посірів, і звук її власного горя, заливчастий і безупинний, почав здаватися таким далеким, наче його видавав хтось інший — може, одна з тих тендітних чорношкірих жіночок, яких інколи показують у новинах. Минуло трохи часу (Френ утратила лік), і вона почала повертатися до тями. Повернулося розуміння всього, що потрібно зробити. Раніше були речі, до яких вона не могла себе змусити. Та не тепер.
Френ підійшла до батька й перевернула його. Він знову ригнув, та цього разу тихо й слабко. Вона поцілувала його в чоло.
— Я люблю тебе, татку, — сказала вона. — Я люблю тебе, Френні любить тебе.
Її сльози впали на батькове обличчя й заблищали на мертвій шкірі. Френні зняла з батька піжаму та вдягла його в найкращий костюм — по черзі піднімала кожну частину його тіла, вдягала, опускала та бралася за наступну, при цьому не помічаючи ниття-пульсування в спині, болю в шиї та руках. Щоб як слід пов’язати батькові краватку, вона підперла йому голову двома томами «Книги знань»[153]. У нижній шухляді під шкарпетками Френ знайшла його військові медалі — «Пурпурове Серце», медалі за гарну службу, за участь у кампаніях… і «Бронзову Зірку», яку він отримав у Кореї. Вона причепила їх йому до лацканів. У ванній знайшла пудру «Джонсонз Бейбі» й посипала нею батькові обличчя, шию та руки. Запах пудри, милий та ностальгійний, викликав нові сльози. Вона спітніла. Під очима з’явилися глибокі темні півкола.
Френ загорнула батька в скатертину, узяла материні голки з нитками та зшила крайки. Тоді пройшлася по шву ще раз і ще раз. Плаксиво й зі свистом крекнувши, вона таки примудрилася підняти верхню частину його тіла й покласти батька на підлогу, не впустивши. Потім, перебуваючи в напівнепритомному стані, трохи перепочила. Коли Френ відчула, що може знову братися до роботи, то підняла верхню частину трупа, протягла його до сходів, а тоді якнайобережніше спустила на перший поверх. Вона знову зупинилася, зі свистом відхекуючись. У голову ніби голки впиналися, проштрикуючи її короткими вибухами болю.
Вона проволокла тіло коридором, кухнею, витягла його на ґанок, спустила зі сходів. А потім знову довелося перепочити. Землю залило золотавим світлом раннього вечора. Вона сіла біля батька й дала волю емоціям. Френні розгойдувалася та плакала, схиливши голову на коліна. Цвірінькали пташки. Урешті-решт вона змогла дотягти його до городу.
Нарешті діло було зроблено. Коли останні грудки землі опинилися на своїх місцях (Френ викладала їх навколішках, немов збираючи пазл), була вже за чверть дев’ята. Вона вся забруднилася. Лише шкіра коло очей була біла: землю змили сльози. У голові паморочилося від виснаження. Волосся звисало сплутаними пасмами.
— Прошу, спочивай із миром, татусю, — прошепотіла Френ. — Будь ласка.
Вона відтягла лопату до батькової майстерні та байдуже повісила її на місце. Коли дівчина поверталася на ґанок і підіймалася тими шістьма сходинками, їй довелося двічі перепочивати. Не вмикаючи світла, Френ пройшла кухнею та скинула кросівки, щойно зайшла до вітальні. Вона впала на диван і миттю заснула.
———
Уві сні вона знову піднімалася сходами, знову йшла до батька, щоб виконати свій обов’язок та поховати його. Проте коли вона зайшла до кімнати, його тіло вже було накрите скатертиною, і відчуття горя й утрати змінилося чимось іншим… чимось подібним до страху. Їй хотілося втекти, та щось штовхало її вперед. Не в змозі спинитись, вона перетнула занурене в темряву приміщення. Скатертина примарно, моторошно мерехтіла серед тіней, і до Френні дійшло: там лежить не батько. Що б там не ховалося, воно не мертве.
Там було щось або хтось, сповнений темних життєвих сил та страшних веселощів, і вона б радше померла, аніж відгорнула скатертину, однак… не могла… спинити власні ноги.
Її рука зринула сама по собі, зависла над скатертиною, а тоді зісмикнула її.
Він шкірився, та вона не бачила його обличчя. Від тієї огидної посмішки війнуло холодом. Ні, Френні не могла роздивитися його обличчя, та побачила страшний подарунок, який ця жаска примара принесла для її дитини, — покручений вішак для одягу.
Вона кинулася геть із кімнати, зі сну, угору, до поверхні…
———
Френні ненадовго виринула десь о третій у темряву вітальні — її тіло пливло на піні сну, який уже почав розплутуватись і розпорошуватись, лишаючи по собі відчуття фатуму, подібне до посмаку від якоїсь зіпсованої їжі. «Він, це він, Ходак, чоловік без обличчя», — подумала вона, перебуваючи тієї миті в півсні.
Вона знову заснула, цього разу без сновидінь, і коли прокинулася вранці, сон уже зовсім забувся. Та коли вона подумала про дитину у своєму нутрі, то зрозуміла, що нізащо не дасть її скривдити — усвідомлення цього накотилося такою потужною хвилею, що її водночас і спантеличили, і злякали глибина й сила цього відчуття.
Розділ 29
Того ж вечора, коли Ларрі Андервуд ліг у ліжко з
