Темні уми - Олександра Бракен

бачили на власні очі, як помирала Ґрейс. Мертві коти не мурчать, а мертві собаки не граються. Мертві квіти — пані Фінч показала на букет сухих квітів на вчительчиному столі — більше не ростимуть і не цвістимуть. І так годинами. Цілими годинами нас перепитувала: «Чи ви зрозуміли?» Але всі її слова жодного разу не зачепили того, про що я хотіла запитати.

— А що відчуває в цей час людина?

Батько кинув різкий погляд.

— Що ти маєш на увазі, кажучи про час?

Я подивилась у тарілку.

— Коли помираєш. Чи ти це відчуваєш? Я знаю, що не всі помирають однаково, що ти припиняєш дихати й у тебе більше не б’ється серце, але що відчуваєш, помираючи?

— Рубі! — Я чула жах у маминому голосі.

— Нічого страшного, якщо болить, — продовжувала я. — Але чи ти все ще перебуваєш у своєму тілі, коли органи перестають працювати? Чи ти розумієш, що помер?

— Рубі!

Густі татові брови зійшлися, а плечі опустилися.

— Гаразд…

— Навіть і не думай, — сказала мама, намагаючись відігнути батьків великий палець, щоби вивільнити свою руку. — Джейкобе, навіть і не думай…

Я тримала свої руки зчепленими під столом, намагаючись не витріщатися на мамине обличчя, що змінювало колір із червоного на білий.

— Ніхто… — почав тато. — Ніхто цього не знає, серденько. Я відповісти тобі не можу. Кожен дізнається, коли настає його година. Мабуть, це залежить…

— Припини! — вигукнула мама, ляснувши іншою рукою по столу. Наші тарілки підстрибнули разом із її долонею. — Рубі, йди у свою кімнату!

— Заспокойся, — сказав тато суворим голосом. — Про це важливо розмовляти.

— Ні! Це абсолютно не так! Як ти можеш? Спочатку ти скасовуєш святкування, а коли я кажу тобі… — Мама опиралась тому, щоби він взяв її за руку. Я спостерігала, роззявивши рота, як вона, схопивши склянку з водою, кинула її йому в голову. Присівши, він здійняв руку, якою спирався на стіл, достатньо високо, аби вона, відсахнувшись, підвелася. Її стілець, перекинувшись, впав додолу, а за мить об стіну на рівні татової голови розбилася на друзки склянка.

Я мимоволі закричала, цей крик сам вирвався із мене. Мама, обійшовши стіл, підійшла до мене і схопила за лікоть, смикнувши мене вгору з такою силою, що я заледве не потягнула за собою скатертину.

— Припини! — почула я татів голос. — Стоп! Ми повинні з нею про це поговорити! Лікар сказав, що її треба підготувати!

— Мені боляче, — вичавила я із себе насилу. Маму спантеличив звук мого голосу, вона опустила погляд на нігті, що вп’ялися у м’яку шкіру вище мого ліктя.

— О Боже!.. — мовила вона, але я була вже в коридорі, відтак злетіла сходами вгору, грюкнула дверима моєї кімнати і замкнула їх, відгородившись від гризні моїх батьків.

Я пірнула під важке пурпурове покривало на моєму ліжку, збивши на підлогу ряд акуратно розставлених звіряток. Я не хотіла перевдягатись зі шкільної форми чи вимикати світло, принаймні поки вони досі на кухні, далеко від мене.

За годину, вдихаючи і видихаючи те ж саме прогріте під ковдрою повітря, прислухаючись до торохкотіння вентилятора, я розмірковувала про решту вагомих речей, що стосуються десятирічного віку.

Ґрейс було десять років. Як і Френкі, і Пітеру, і Маріо, і Рамону. Як і половині мого класу, тій, яка так і не повернулася після Різдва. Десять років — найпоширеніший вік, коли проявляється ГПІН. — Я підслухала, коли про це казав диктор у новинах. — Але недуга може зачепити будь-кого у віці від восьми до чотирнадцяти років.

Я випростала ноги та витягнула руки по швах. Затамувала подих, заплющила очі й зачаїлася, наче мишка. Мертва. Пані Фітч описала це як серію зупинок і заборон. Зупинка дихання. Не рухаються. Зупинилося серце. Не сплять. Хоча здавалося, що все не так просто.

— Коли наші любі помирають, вони більше не прокинуться, — казала вона. — Неможливо ні повернутися, ні змінити щось. Може, вам захочеться, щоби вони повернулись, але дуже важливо, щоби ви зрозуміли, що вони не можуть і не повернуться.

По моїй щоці потекли сльози, скрапуючи на вуха та волосся. Повернувшись набік, я щосили притиснула до обличчя подушку, намагаючись заглушити змагання з крику, що тривало внизу. А якщо вони піднімуться у мою кімнату та кричатимуть на мене? Раз чи двічі я чула на сходах важкі кроки, відтак до мене долинав татів голос, гримливий і жаский, крикливі слова, які мені не подобались або я не розуміла їх. У мами був ошелешений голос.

Підібгавши ноги до грудей, я притулилась обличчям до колін. На кожні два вдихи я, у кращому разі, відповідала одним видихом. Серце у грудях калатало, як мені тоді здавалось, упродовж цілих годин, ладне вистрибнути із грудей із кожним дзенькотом чи глухим звуком, що долинали з першого поверху. Я ще раз висунула голову з-під покривала, щоби пересвідчитись, чи замкнуті двері. Через це вони лютуватимуть ще більше, якщо захочуть увійти, але мені байдуже.

У голові було одночасно легко та важко, але найгірше — це стукотіння. Тук-тук-тук десь на потилиці, немов щось зсередини голови стукало мені по черепу,