День на роздуми - Олександр Вікторович Зима
— Приємно чути. А я оце йду і не можу намилуватися такою красою. Як це вам удалося?
— А що тут особливого, містер Френк? Наша Земля теж літає в чорній безодні, але ви лягаєте спати з надією, що завтра зійде сонце і продовжить вам життя. Хіба не так?
— Але ж там над нами є небо.
— То мана, сер, — усміхнувся Гленд і подивився на вкриту сферичною полудою стелю. — Воно однаковісіньке, як і тут. І якби не сонце, то за мить неба не стало б, сер. Небо — це сонце, а в мене дуже багато сонця, сер. І воно, як на екваторі, завжди стоїть над головою. Тому все живе пнеться рівно вгору, ближче до тепла. Сонце, містер Френк, породило теплолюбний світ на нашій планеті. Ми всі теплолюбці, сер, — уточнив Гленд і сумовито похитав головою. — Дивно, що теплолюбні живуть у стані «холодної війни». Це навіть антиприродно, сер. Можливо, я помиляюся?
— Це вже філософія, містер Гленд, а громадяни Америки завжди були практиками і реалістами. Тільки тому й вижили. Не треба впадати в оманливу сплячку, містер Гленд, тверезими очима дивитися на світ.
— Теплолюбці — не тільки американці, сер. Це всі народи планети. І звірі, і комахи, і птахи, і оцей ось кактус, містер Френк. І їм не однаково, який їхнім очам відкривається світ. Вони хочуть жити надією, що завтра знову зійде сонце, а не чорна мла навіки закриє сподіваний день.
— Ви дуже давно живете в самотині, містер Гленд, — мовив Френк і поквапно додав: — Я до вас у справі. Чи не могли б ми пройти до вашого кабінету?
— Вам пощастило, бо я справді зібрався додому, — сказав Гленд і рушив алеєю, тримаючи в руці садові ножиці.
Підлога підземної галереї зрідка поблискувала кристаликами солі. Посеред неї вгадувалася стежка, мов між перелісками справжньої ферми. «Гленд протестує проти теперішнього життя під сонцем, а стежки топче точнісінько, як у дитинстві. Від світу не можна втекти чи заперечити його, бо саме у тому світі, а не в підземеллі, народився і збагнув себе розум людський», — подумав Френк, але промовчав. І вже в кабінеті, стіни якого були обшальовані грубо тесаним дубом, зауважив господареві:
— Ви говорите одне, а залишаєтеся справжнім бізнесменом. Вам уже заздрять, хоча й сміються з вашого дивацтва.
— Якби не наші теперішні закони про безпритульних, я взяв би торбу й став мандрівним проповідником миру, сер, — з гіркотою заперечив Гленд і сів до інкрустованого деревом столу, поклавши на поліровану поверхню великі кістляві кулаки. Потім глянув на мальовані на дереві й полотні ікони. — Тепер навіть у бога дозволено вірити тільки тим, хто має свій дім. А я не хочу доживати віку у в’язниці, де нема бога, нема правди й совісті, але куди неодмінно запроторять мандрівного пророка.
— Так уже й пророка… — Френк теж глянув на довгасту ікону. Вона була давня, і Френку довелося нагнутися вперед, щоб розгледіти високого чоловіка з цяцькованою торбою при боці. Здавалося, той святий кидає попереду себе, як сівач, довгасті золоті кульки, а позаду підіймається із землі жовтавий туман. — Це ваш учитель? — запитав Френк, бо його справді зацікавила притча з житія святого.
— Ні, тут нема святого. Це просто засторога нам з вами, містер Френк. Ікона з житія смертних людей. Цей чоловік сіє золото надії, але за його спиною виростає привид сумніву. Кожен, хто має розум, повинен починати свою надію з сумніву. Тільки так можна зберегти світ, у якому не тільки ми живемо під примарним небом.
— І який ми завжди можемо спалити, — підказав Френк. — Ви це мали на увазі, сер?
— Усе це гра в слова, містер Френк. У житті все набагато простіше. Один дурень подає команду, і світ гине в жахливих корчах вогненних завірюх. У голові нікчемного політика ніколи не проклюнеться зернина сумніву, в цьому криється трагедія цивилізації, сер. Або ми втрачаємо розум, якщо дозволяємо таким сидіти на троні, або змирилися, що кінець світу неминучий, і тільки чекаємо, кого наш бог висвятить на вселюдського ката. Я не хочу жити з баранами, які йдуть за цапом на бійню.
Джім Френк слухав Гленда, і тінь лукавої посмішки блукала на його повних губах.
— Кленучи світ і політиків, ви користуєтеся привілеями цивілізації, сер. І досить успішно.
— Якби не сумнів, містер Френк, я не пустив би вас з вашими пропозиціями навіть на поріг ферми. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі?
— Важко вгадати чужі думки, сер, — ухилився від відповіді Джім, якому вже почала набридати проповідь монаха, який усамітнився в печері, але вгамовує голод світським хлібом.
— Ви все прекрасно розумієте, сер. Якби я не дозволив вам орендувати мої володіння, ви знайшли б привід позбавити мене світла й приректи на передчасну смерть. Вам навіть вигідно мати такого дивака, як я, бо тут надійно займатися тим, чого не повинні знати звичайні смертні. Хіба не так, сер?
— Нехай буде по-вашому, містер Гленд, — погодився Френк. — На вашу витівку справді дивляться по-різному. Є такі, що називають ці печери прообразом майбутніх ферм, коли доведеться годувати перенаселений світ. Ваше ім’я, можливо, буде викарбуване золотом на пам’ятнику тисячолітнім Штатам. Важко вгадати свою долю після смерті, сер. Тому я хотів би повернутися в конкретний час містера Гленда і знайти його прихильність щодо моїх клопотів.
— Якщо ви хочете найняти в мене бодай ще одну галерею, я залишуся без землі і сам опинюся в приймах. Ви за цим приїхали?
— Ви завжди були гуманістом, сер. Ви вгадали, але нам треба переховати у вас одного
