День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Останнім я займуся особисто, Джім, — застеріг Оулт. — Удари нашої зброї не повинні відрізнятися від стихійного лиха, Френк. А поки наші суперники оговтаються, їм не залишатиметься нічого іншого, як молитися на своїх благодійників і назавжди забути про те, що колись і вони були людьми. Мене дуже непокоїть відкриття пана Острожного. Безглузда смерть Макларена у своїй лабораторії дуже ускладнила ситуацію. Тепер уся надія на вашу оперативність і винахідливість. Про кошти можете не хвилюватися. Але прошу робити все в розумних межах. Я не хочу посвячувати в це ще когось із моїх колег по капіталу.

— Як вам відомо, сер, ми утримуємося від операції «Тимчасовий в’язень» тільки з тієї причини, що містер Острожний ще не зупинив гравіталову хвилю на полігоні ранчо Доута, — пояснив Френк і ніби вшпигнув Оулта.

— Ви страшенний ліберал, сер, і змушуєте мене вдаватися в крайнощі.

— Усього не передбачиш, сер, — вибачився Френк. — Смерть Рассела переклала на ваші плечі відкриття Хілди й Макларена. Ми це завжди пам’ятаємо, містер Оулт, і ваше ім’я в першому списку еліти майбутнього суспільства планети.

— Приємно чути, але ви надто м’які, сер. Не знаю, чим пояснити, але, мабуть, вам шкодять зайві гроші й гарненька жіночка. Пригадайте, які ви були ще рік тому? Вас називали гієною з головою змії. А тепер ви дозволяєте людям з ранчо розгулювати по всіх дорогах Штатів. Майте на увазі, випадок з Пітером Гоулдом на вашій совісті. Ще моліть бога, що лейтенант Харві Блек виявився порядним хлопцем. Не забувайте, американці не звикли викидати гроші на вітер. Ранчо Доута нам обійшлося не так дешево, щоб ми випустили з нього бодай найменшу інформацію про відкриття Острожного і Кукудзі. До речі, ви не пробували вплинути на їхніх жіночок? Нас не цікавлять їхні таланти, нам треба домогтися, щоб вони погодилися стати повноправними американками. Можливо, це змусить їхніх чоловіків попрацювати на нас, Джім…

— Тоді доведеться відпустити Острожного додому після закінчення строку угоди, — стенув плечем Френк.

— Про це не може бути й мови. Острожний має вибрати між котеджем Макларена, мільйонами на власному рахунку і своєю вічною лабораторією по сусідству з Глендом. Ви давно бачили сера Гленда? Він ще не збожеволів? Кажуть, він вивів нову троянду і назвав її «дитя Президента». Що він хотів цим сказати? Ви не розпитували його?

— Ні, сер. Але я бачив троянду. Під штучним світлом вона здається виліпленою з попелу. Я не наважився доторкнутися до неї — вона мертва й огидна.

— Гленд більше схожий на сатира, ніж на химерного американця, — мовив із співчуттям Оулт і глянув на сонце, що визолотило верхівку лісу й покотилося жовтогарячими хвилями туману. — Час снідати, сер. Ви не проти?

— Ви знаєте, я завжди люблю робити те, чим займається містер Оулт.

— Бачу, ви знову стаєте Френком з головою змії.

— Я лише намагаюся бути схожим на великого Оулта. У вас є чому повчитися, сер. Президент іноді запитує мене: «Чи не думає містер Оулт зайняти моє крісло?»

— Ви ж знаєте мою думку про політиків і попів, сер. Не про священиків, а про попів, які дбають лише про своє черево й гроші, забуваючи про спасіння душі тих, хто грішить з волі бога і для блага держави. До того ж крісло Президента мені нагадує електричний стілець катівні: у в’язниці спалюють струмом, а президентів просто вбивають. Ви не підраховували, скільки разів Америка проливала крокодилячі сльози на передчасних похоронах своїх хазяїв?

— Про таке не говорять, сер.

— Так, про це ми любимо тільки думати, коли оглядаємо галерею портретів у чорному крепі, сер.

Мовчки пливли вздовж річки. Саркастична зморшка ворушилася на правій щоці Оулта. «Химерний світ без правди і щирості несе нас крізь життя, як річка — човен. Ми сподіваємося, що втримаємося на хвилі, як і цей човен, тільки й створений для плавби. Але ж і він тоне, — переконував себе Оулт. — Тонуть не тільки човни, а й „Титаніки“. Усе залежить від того, чия рука стискає стерно. Френк не потоне. Він — представник молодого покоління і бачить себе в кріслі президента. Я можу посадити його в крісло президента. Я можу посадити його в те крісло. Мені це вигідно. Але чи не забуде Френк, як той сліпий — свого поводиря, коли прозріє? Усе можливо в цьому світі зажерливості й облуди. А іншого світу й не може бути, якщо я не хочу своїх рабів назвати братами. І я таки не хочу сидіти з ними за одним столом. Мені завжди стає смішно, коли я бачу жебраків. Я сміюся з того, що наділена розумом людина опинилася в становищі вимираючої з голоду звірини. І мені ні крихти не жаль тих, хто залишився в мавпячому розвиткові й надумав жити серед людей лише тому, що з його шкіри щезло волосся».

— Мушу вас запевнити, сер, — сказав, ніби між іншим, Френк, — що ваш конкурент фірма «Стів» сяде на лаву підсудних: у його турбінах, які він поставляв за кордон, а потім одержував назад як браковані, знайдено тайники з наркотиками. Якщо фірма відбудеться тільки штрафом, то навряд чи «Стів» зведе кінці з кінцями.

— Я завжди був про вас високої думки, Френк, — мовив Оулт. — Тепер, коли я куплю і заводи «Стів», я буду спокійний за долю своїх капіталів. — Оулт хотів сказати про майбутнє доньки, але змовчав, хоча Френк здогадався, що конкурент Оулта, рожевощокий Стенлі, стане слухнянішим і обов’язково попросить руки незграбної Онеллі.

— Ви дуже багато витратили коштів на благо Америки, містер Оулт, — підкреслив Френк, — і не в інтересах Президента дозволяти нечестивому Стенлі багатіти на розбої, сер.

— Радий, що в таку гожу днину ви привезли мені приємні вісті, - бубонів Оулт, ступаючи на місток з матуляною торбою в руці. — Треба відсвяткувати нашу перемогу, сер. Я дуже радий сидіти сьогодні за одним столом з добрим рицарем містером Френком. Справедливим Френком.

— Я лише один з багаточисельної раті Президента, — ухилився від похвальби Джім.

— Ви надто