Olya_#1 - Володимир Худенко
Макс кивнув.
— А оця сутність — це темінь, трупи, токсичний туман, сморід, слизняки, лілова заграва в грозі, це… Вона нищить, паплюжить, пожирає, вона немовби їсть людські долі, живиться ними, я це фізично відчуваю. Тому… В дрімі виставлені межі, там все з цим нормально, але все ж він з біса неприємний — майже завжди. Тож я не наполягаю…
Вона похилила голову, а він на те лиш мовчки взяв її за руку.
І провалився у тьму.
Please Wait…
ПЕРШЕ ТВОРЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ
За замовленням
ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ
РАДИ МІНІСТРІВ СРСР
При підтримці
ДЕРЖТЕЛЕРАДІО
СРСР
Представляють…
СТЕЖКА В ЗОЗУЛИНЕ ЛІТО
СРСР, пізня осінь 1981-го року. Глухий провінційний райцентр, мертвенна туга витолочених нив навкруг… ВІН прибув сюди за своїм коханням, але що знайде тут? ЇЇ взаємність? Чи щось геть інше? Чи щось геть для нього неочікуване? Це історія про дружбу, вірність та незгасиме кохання. Одне на все життя…
I.
Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі — швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно — гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк — один чи два. І так всеньку ніч.
А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…
І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.
Та, бува, зозуля.
Ку-ку, ку-ку.
В глуху замогильну пітьму.
Ку-ку, ку-ку…
Бух-бух, бух-бух…
Крізь млу нескінченних літ.
II.
Передмістя починалось одразу за Яргою — одиноким полустанком у гущі скорботних нив. Тут мало хто сходив, як і завше — якісь селяни із торбами, святково вбране дівча, у вишиванці під пальтом… Та заскочила зграйка дітвори — всілись просто перед Максимом. А може, правда, із іншого вагону прителющились. Хлопчаки у болоньєвих куртках, «пітушках», один, найменший, у синенькій в’язаній шапчині з китичкою, а один узагалі простоволосий, у самій шкільній формі з галстуком. Та ще одна дівчинка — з бантиками і у вилинялій червоній курточці… Чи то від контролера тікають?
Потяг рушив, і Максим повів плечем, одвернувся до вікна. Під вечір мрячити перестало, але потягло таке над нивами — туман не туман, імла не імла… Сиро в вагоні, а з тамбуру взагалі дме. Максим потягнув полу шинелі і знічев’я, одним вухом прислухався до бубніння хлопчурні…
— …І от вона знов лягла і бачить, що за вікном знов хтось літає, — приглушено бубонів хлопчина в формі і галстуці. — От. А рівно опівночі — дзвінок у двері. От. Ну і вона пішла до подруги, і та їй сказала — а ти візьми й відкрий. Ну воно іншої ночі знов — літає хтось, і дзвінок. Вона одчинила, а там — парубок такий прибраний, із квітами. От… і каже їй: можна до вас на гостину? Ну вона заспокоїлась, впустила, стала йому годити… поставила чай, сидять вони тоді на кухні — чай п’ють. А він, значить, ну оцей парубок, ложечку чайну впустив… Ну вона кинулась під стіл дістати — а в нього під столом не ноги, а копита!.. Вона така…
Хлопчак драматично вповільнив річ.
— …Підіймається. Питає — а ви що, чорт?
Хлопчина замовк, а тоді приглушено, хоч і досить голосно, загарчав на гурт:
— ТАААК!..
Злякалась, вірогідно, одна лиш дівчинка. Вона закрила личко руками і прихилилась до хлопчика у в’язаній шапчині.
Інші загиготали.
Максим легенько всміхнувся і зиркнув на красиво запакований букетик на своїх колінах, тоді знов вглядівся в вікно.
Там пронеслась болотиста заплава в рогозі, трансформаторна будка…
І знов потяглись потолочені ниви.
— Ну про чорний трамвай, хіба знаєте? — гомоніли хлопчаки.
— Знаю! Тьотка сіла ніччю в трамвай, а він…
— Примовкни!..
— … а він привіз її в трупарню! І кондуктор також був мертвий…
— Не кондуктор, а водій!
— Яка різниця?..
— Тепер нецікаво слухати…
Віддалік показались заводські цехи і огорожа, гола лісопосадка у вогкому туманці.
Максим згадав їхню заповітну стежину, аж там далі, коло летовища, спекотне літо у грозах, переспів зозулі в тиші… Все як налетіло враз. І тепер сьогодні? Так сьогодні, адже лише вона одна…
— …І от тоді вона вийняла з його лапи гвіздки, — бубонів собі хлопчик із китицею. — І пішла спати. І весь табір також заснув, бо цей… Був тихий час у них. І от вони всі заснули, а цей намальований заєць почав бити в свій барабан. Б’є і б’є… І от їм тоді стало снитись, що вони всі прокинулись, пішли вечеряти, а тоді на річку… А тоді їм приснилось, що вони відбули зміну і вернулись до батьків, пішли в школу, тоді виросли, женились, народили дітей… А насправді те все їм снилось. І чорний заєць бив у свій барабан.
Хлопчина замовк.
— Ну і що? — озвався той, що в формі і з галстуком.
— Усе, — здвигнув плечима малий.
— Тю…
Хлопці незадоволено залементували.
Але Максим їх не слухав — він поринув у спогади.
III.
У липні, в розпал всесоюзних навчань, їх із Ладоги екстрено перекинули на цей заштатний аеродром ДТСААФ — відтепер це був квадрат відповідальності їхньої ескадрильї. Аеродром був такий собі — одна недолуга «злітка», майже ніяких будівель… Раніше тут базувалася трійка застарілих навчальних літачків, але потім їх усі списали, а нових не прислали — летовище запустіло. Довелось так-сяк обживатись…
Офіцерський склад тимчасово розташували в гуртожитку місцевого ПТУ, а солдати й техніки взагалі товклися в палатках поблизу злітної смуги — просто посеред поля. Гуртожиток був так ніби й на окраїні, але разом з тим і близько до центру — містечко-бо маленьке і розташоване такою собі підківкою… Одразу за п’ятиповерхівкою гуртожитку починалась промзона, а просто напроти — обдертий продмаг. Там він і зустрів її. Зайшов раз за цигарками і остовпів — вгледів за прилавком юну невисоку дівчинку в білому магазинному халатику, з довгою каштановою косою і просто-таки неймовірним поглядом великих сірих очей. Він
