Olya_#1 - Володимир Худенко

— У небі над Москвою — ланка знаменитих «нетопирів»!.. Найновіші російські багатофункціональні орбітальні човники МіГ-47А проносяться в небі столиці!..

І дійсно — похмурим листопадовим небом швидко прошмигнули ключі тонких, приплюснутих, аспидно-чорних літальних апаратів, із хижо розваленими хвостами та ледь опущеними крилятами.

— За суверенні колонії! За Об’єднану Росію! Ми з вами у вашій справедливій боротьбі!..

— УРААА!..

Екран показав трибуну Мавзолею, і там тепер стояли геть інші люди — в чудернацькій формі і вбранні. А по центру — невисока мініатюрна жіночка в чорній куртці з погонами і сяючими позначками на плечі — великою червоною зорею та золотавим триголовим орлом. Комір куртки був розстебнутий, і в тому розрізі на грудях жінки виднілась біло-чорна тільняшка. Жінка була ніби й досить молодою, але густе волосся, зібране в гулю на потилиці, — абсолютно сиве. А звужені монголоїдні очі постійно проблискували тьмяними блакитними й червонястими вогниками, немовби жінка дивилась на якесь чудернацьке барвисте багаття… Її погляд при цьому був відсутній, немовби вона зосереджено вивчала пустоту перед собою. Постава її була виструнченою, але якоюсь такою ледь вловимою «не військовою» стрункістю, вона немовби позувала чи що, щось у її поставі вгадувалось таке картинне, артистичне…

Жінка помахом вузької долоні вітала війська, але тут же закашлялась і зігнулась у три погибелі, на її лівій долоні блиснуло щось на кшталт браслета чи намиста, і вона припала до нього губами, тоді відвела ту руку, видихнула, більше не кашляла…

Війська повзли і повзли, «нетопирі» шмигали в листопадовім небі.

— Олю… Олю…

Звуку не було, саме шипіння, ледь чутний клекіт…

І це от гуу-гу, гу… Наче звідкись од темного провалля балкона… чи таки з телевізора?

А плакат на екрані, між тим, знов змінився. По ньому різко і ядуче мигтіли червоні п’ятикутні зорі і сяючий напис:

«Зірки поблизу…

Roscosmos Corporation (с)»

гуу-гу, гу… гуу-гу, гу…

І тут Максим втямив. То не гуркіт полуночної електрички, не гуркіт, не годинник, не стотисячне «УРАА!» з екрану… То зозуля. Якась лиховісна зозуля похмурих листопадових ночей.

Куу-ку…

Куу-ку…

Громовицею, гуркотом, луною…

Відраховує літа.

— Олю… Олю…

Він зібрав усі сили і повів її рукою в своїй долоні. Та там уже не було її руки.

Його, Максова, правиця — сіра, зморшкувата, стареча, тримала в долоні сам лиш жовтуватий кістяк, самі висохлі фаланги пальців. І вони, ті фаланги, глухо хруснули од того руху…

VII.

Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі — швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно — гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк — один чи два. І так всеньку ніч.

А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…

І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. Почулись дрібні одинокі кроки на сходовій клітці, по запилених східцях…

Бух-бух, шарк-шарк…

Гухнули двері одної з квартир. І знов дрібні м’які кроки по паркету. Маленьке русяве дівча у вигорілій червоній курточці грайливо прокралось коридором, кумедно озирнулося. Тоді зайшло до зали з видутими шпалерами, освітленої тьмяним посвітом запиленої люстри та мерехтливими зблисками телевізора. Дівча задумливо подивилося на стіл, на миски із давно зігнилими продуктами, на ту ж повсюдну пилюку. Тоді криво всміхнулось, кинуло погляд на два людських кістяки на дивані — висушені, запавутинені. Дівча всміхнулось і тихо, приглушено загиготіло надтріснутим голоском. Тоді підійшло до телевізора. І порухом руки загасило його мерехтіння. Ще усміхнулось і змовкло. Змовкло.

І знов тиша. Тиша в квартирі, тиша над сонним містом.

Лиш мляві подихи вітру в розкрите вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.

Та, бува, зозуля.

Ку-ку, ку-ку.

В глуху замогильну пітьму.

Ку-ку, ку-ку…

Бух-бух, бух-бух…

Крізь млу нескінченних літ.

32.

— Олю!.. Олю… Господи, Олю, кохана…

— Я тут, я тут…

Лиш спалахи, сяючі віти вавилонських верб — повзуть, переливаються…

— Я тут, любий…

— Господи, навіщо ти це з собою робиш? НАВІЩО??

Він утирав її сльози, хоча й у самого туманився, блищав, розпливався зір.

— Я мушу… Мушу зрозуміти… — вуркотіла вона. — Ти ж відчув його? Також відчув? Відчув, що там ЩОСЬ було??..

— Так, але це…

Він пригорнув її так сильно, що їй аж не стало дихання.

— …це якесь божевілля…

— Але ж ти теж ВІДЧУВ?! Чи… ні?

— Так!..

Він стрепенувся і тут же почав гладити їй волосся.

— Послухай, а… — він заговорив швидко, розгублено. — Ця дівчинка, вона…

— Вона була схожа на Мар’ям, я знаю. Але це всього лиш такий образ, мотивчик… Каталізатор використовує його, аби викликати в нас певні почуття — я майже впевнена в цьому. Адже вона в свій час обом нам надокучила, от і… Але там була ще купа інших мотивів — пов’язаних і не пов’язаних. Але виокремити основну лінію, виокремити…

— Послухай, — він її різко спинив. — Ти дійсно хотіла б бути моєю дружиною?

— Що? Про що… — вона затнулась, ошелешено зиркнула, заблимала заплаканими очима. — Тобто… так, звичайно.

— Хотіла б, щоб я був твоїм чоловіком, ну, щоб… Ну хай це й умовно, словом — тобі подобається бути зі мною? Ти хотіла б бути зі мною і далі і…

— Та ТАК, чорт забирай!..

Вона легенько всміхнулась.

— Хотіла б.

— Тобто я для тебе дійсно щось значу, як… Немов якби був твоїм чоловіком, я тобі не байдуж…

— Максе!

Вона обняла його за шию і припала губами до його, щоки.

— Чому ти це кажеш, я не розумію…

— Я це кажу, — рівно, серйозно вивів він, — бо якщо це дійсно так і ти відчуваєш до мене те ж саме, що і я до тебе, то, думаю, я маю у тебе право дещо попросити. Ні, — він видихнув, — навіть вимагати.

— Що саме?

— Ти не будеш більше цього з собою робити, — він подивився їй в очі. — Не будеш. Ніколи.

— Максе…

— Ніколи. Чуєш?

Вона похилила голову.

— Якщо ти так хочеш, то не буду.

— Хочу.

— Не буду, — вона скрушно зітхнула, а тоді вивела ще більш упевнено. — Не буду.

Він ще приголубив її і, всміхнувшись,