Olya_#1 - Володимир Худенко
— Добре, добре…
Він легенько всміхнувся.
— Я, вважай, тут тільки з демонстрації прибігла, наготувала трошки, що встигла, пригощайся!..
— Достатньо, — реготнув він.
— Дивись, дивись, починається!..
Він узяв із блюдечка горішок і розжував. Подія-бо й справді була неабияка — Олину матір мали показати по телевізору! Вона працювала головним бухгалтером в колгоспі-мільйоннику, тут, за десять кілометрів від міста, і їхній колектив за успіхи в ударній праці запросили на жовтневий парад, на головній площі країни, мали навіть інтерв’ювати… І Оля тепер неабияк пишалась мамою.
Екран згас. Віддалік прогуркотіла електричка, вікна задрижали. На вулиці все сутеніло.
Оля відкинула голову на його плече і зігнулась калачиком. Він легенько поцілував її в волосся і сам втупився в екран.
VI.
По площі дрібно мрячило. З екрану аж наче дихнуло холодною відразливою сирістю, зображення дрібно дрижало в дощовій імлі. Громадився натовп із парасольками, тягнулись кремлівські мури…
А піднесений голос диктора усе собі витьохкував:
— Присутні на Червоній площі гаряче вітають Генерального секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, членів Політбюро ЦК КПРС…
Натовп горланив, аплодував…
Величезний стяг УРСР над тим натовпом дрібно здригався в поривах вітру.
— Військовий парад на честь шістдесят четвертої річниці Великого Жовтня приймає член Політбюро, міністр оборони, маршал Радянського Союзу…
Оля ворухнулась у Максима на руках, і він її міцніше пригорнув, якось підсліпувато вглядівся в екран.
Там, по будівлі історичного музею, саме тягнувся плакат із написом «МИРУ — МИР!», дрібний дощ блищав по площі, величезні криваво-червоні полотнища, плакати, герби радянських республік виступали одне поперед одного…
Максим смикнувся, немов од хвилинної дрімоти.
— Гукнеш, — просипів він, — піду перекурю.
— Добре, — всміхнулась Оля і розкинулась на дивані.
Він, обережно переступивши її ноги, рушив на балкон.
Сирість пролізла й сюди. Вона гуляла по балкону протягами, стелилась внизу туманами, пашіла од виструнчених тополиних свіч. У вікнах будинку напроти лиш подекуди блимало…
Як швидко сутеніє! Паскудна осінь…
Він вернувся в квартиру і вгледів, що Оля тримає келихи зі своєю домашньою наливкою.
— Зі святом? — мовила вона, зворушливо всміхнувшись.
— Зі святом! — озвався він і взяв келих.
Вони цокнулись, випили.
Маршал зачитував промову, підсліпувато зиркаючи в листок:
— Соціалістичним країнам доводиться вирішувати свої творчі завдання в складній міжнародній обстановці. Імперіалістичні хижаки намагаються підірвати їхню єдність, основи суспільного ладу. Роздмухуючи брехливу кампанію навколо міфу про радянську військову загрозу, вони гарячково нарощують гонку озброєнь. Форсування зловісних планів НАТО, розміщення нових американських ракет середньої дальності в Європі, розгортання виробництва нейтронної зброї, спроби загострити обстановку на Близькому та Середньому Сході, в Африці та Південно-Східній Азії, в Карибському басейні…
— Поїдеш зі мною? — спитав Максим задумливо.
— Я… — задумалась і вона, а потім раптом упевнено кивнула. — Так. Як ти скажеш, — додала.
— Ні, як ти ХОЧЕШ?
— Як ти скажеш, так і хочу.
Він легенько штовхонувся тім’ям об її скроню, і вона засміялась.
— УРААА!.. — над мокрою площею.
— На марші підрозділи радянських десантників … вміння досягати перемоги в найскладніших умовах властиве десантникам. Десантні частини можуть бути перекинуті в будь-який район бойових дій, щоб раптово та стрімко атакувати ворога, утримувати захоплені плацдарми!.. Щільно, пліч-о-пліч крокують рослі парубки. Кожен із них досконало володіє будь-якою зброєю, прийомами рукопашного бою… Крилата гвардія, наймобільніший рід військ!.. Девіз десанту — з неба в бій!..
Осьде поповзла й бронетехніка в біластій імлі.
— На марші Таманська дивізія!.. Нещодавно наша країна святкувала сорокаріччя Радянської гвардії, що народилась у боях під Смоленськом та Єльнею. Ця дивізія однією з перших…
— Олю…
— У? — сонливо.
— Та забув, що хотів…
— Хих…
Він позіхнув. Чогось розморило, бозна й чого. Чи од тієї наливки? Чи, може, на дощ?..
— Проходять площею радянські танки. Важкі приземкуваті машини начинені автоматикою, електронікою, оптикою, озброєні досконалою технікою ураження, вони пристосовані до бою в будь-яких умовах, в будь-який час доби…
— Хух, чогось розморило…
— Та й мене також…
— Сьогодні радянська армія має в своєму розпорядженні самохідну, реактивну, гарматну та гаубичну артилерію, винищувально-протитанкові гармати, міномети… Вона бачить очима електронних приладів, інфрачервоною технікою, радіолокаторами…
Все немов пливло перед очима. Та що за напасть? Якась журлива дрімота…
Бронетехніка повзла і повзла…
— Олю…
— Мм?..
— На трибуну Мавзолею підіймаються піонери та школярі — вони вручають квіти та червоні банти керівникам Радянської держави…
Максим вглядівся в миготливий екран, аби хоч трошки розчуматися. Ось по сходинках збігає дітвора — дівчатка в червоних куртках з бантами, хлопчики в синіх куртках і в шапочках з китицями… А в одної русявої дівчинки червона куртка така вигоріла, що наче аж рожевіє…
Максим вглядівся ще, і зображення збільшилось — це була стовідсотково ТА САМА кирпата дівчинка з електрички. Як таке може бути?
Дівчинка всміхнулась і підморгнула йому, Максиму. Він же вирішив, що задрімав і те йому сниться. Та ще й наче звідкілясь годинник глухо так «цок-цок, цок-цок»… чи то, може, електричка вдалині?..
— …Нарощування звичайного озброєння, форсування програми «Зоряних війн»…
Яких війн?..
Зображення знов спинилось на плакаті, і тепер він був інакшим: «ДЕМОКРАТІЯ. МИР. ПЕРЕБУДОВА. ПРИСКОРЕННЯ».
Цок-цок…
Гух-гух…
Наче в скронях стукотить…
Гу-гу… — затягло, заголосило.
— БТР-82А окремої бригади морської піхоти Чорноморського флоту вперше на Червоній площі представляє знамена республіки Крим та міста-героя Севастополя!..
Вперше? РЕСПУБЛІКИ Крим? А що ж це за такий 82А?.. А?..
Ох, дрімота…
— Починається авіаційна частина параду!..
Авіаційна? Яка ще?.. І в ТАКУ погоду?..
— У небі Москви в бойовому порядку «Піраміда» — шістка надманеврених, малопомітних винищувачів п’ятого покоління Су-57! Ці літаки — основа винищувальної авіації Росії!..
Що?..
Приверзеться ж отаке…
А плакат на історичному музеї між тим знов мінявся:
«ЗА НАШУ РОСІЙСЬКУ БАТЬКІВЩИНУ».
— У пішому строю легендарна бригада морської піхоти балтійського флоту — герої штурму Гавани та Сантьяго-де-Куби!..
Та що за єресь?.. А форма в них он яка… І чого ж досі йдуть піхотинці, якщо авіа…
— О…
Він хотів сказати «Олю», але з його горла вирвався лише хриплий стогін.
Заледве чутний.
А скрізь гриміло оте гулке громове «гу-гу».
— Урааа! Ураа!..
І піднесений голос диктора:
— У парадному строю — захисники Катаріни!..
Оце так!.. Зображення пливло, але Максим розрізнив отой їхній «десант ВКС». Це були рослі хлопці та дівчата в якихось чудних латах без шоломів, простоволосі… Лати ті були лаково-чорні, досить компактні по фігурі, але виглядали вони в них, немов які виструнчені двоногі жуки, лише з людськими головами. По тильній стороні колін, ліктів, потилиць та спин, немовби по сухожиллях та хребтах десантників, швидко пробігали червонясті спалахи, а на правицях, що нині віддавали честь, вище зап’ясть громадились іще якісь продовгуваті
