Olya_#1 - Володимир Худенко
— Що, дітвора, без батька ніяк не впорюєтесь? — кинув він Олі, випустив із губ хмарку барвистої різнокольорової пари і розкуто всміхнувся.
І та от посмішка вже ж геть не личила до ковдри з людських трупів, що вкривала нині тротуар за спиною хлопчини.
— Як. Ти. Це. Зробив? — короткими поштовхами видихнула Оля.
Хлопчина всівся на тротуар коло Олі і безтурботно, ліниво плеснув її по коліну, тоді відвів руки за голову і солодко потягнувся.
— Zarashil sajkl-drautom — nichego slozhnogo…
— Ні, ДЕ ти взяв обчислювальні потужності?
— Висмоктав теплиці, — здвигнув він плечима.
— Що… — Оля вирячила очі. — УСІ теплиці?
— Йеп. Думаю, тепер питання, чи бойовички врешті вищемлять нас із комплексів, більше не актуальне…
— Ти завше був генієм, — Оля мляво хитнула головою. — Завше.
— Ні, — кахикнув він, — це ти завше була, а я так… Та й що було робити? Бачу — племяшка сама-самісінька крутить круг себе «вертуху» — кинувся рятувати…
Він завше казав на неї «племяшка» — чогось так повелось із дитинства…
— Де Тішка? — мовила вона. — Не можу її знайти…
Хлопчина весело пирхнув.
— Артурчик її «арештував».
— Що?
— Угу. Приставив до неї конвой, аби Кірюшині солдатики й миротворці її зараз не дістали під шумок… Ну таке.
Оля й собі всміхнулась.
— Як її малеча?
— Нормально.
Хлопчина затягнувся інгалятором.
— Два чи три в дефаулті без свідомості, але, думаю, синхронізуємо… Полізли куди не треба, nub'yo blyad'. А так нормально.
— Ти їх моніторив?
— Та само собою.
Він уперше за всю розмову прямо глянув на неї.
— Явилась, значить? — спитав.
Вона стомлено похилилась до нього, і він пригорнув її, якось так по-родинному, як малу дитину…
— Ну, не розкисай, — протягнув. — Вовченя…
Вона важко сопла, немов ось-ось розреветься.
— Тихо-тихо… — якось так відсторонено бубонів він, дивлячись перед собою, а тоді надовго замовк.
— Я ось також розкис, еге, — мовив після мовчанки. — Знаєш, збацав собі такий дрім — там така типу савана, в центральній Африці, кінець двадцять першого сторіччя… І я там типу служу наглядачем в національному парку. Звірят там рідкісних няньчу, ну таке… Рушниця в мене є, що стріляє транквілізатором, хех, — він кашлянув. — І сім’я. Жінка, коротше, типу американка, біолог, вона в університеті працює. Ноги — отакенні, о! Волосся таке рудувате, вона ірландка трошки насправді… Гриземось постійно з нею — вона в місто хоче, мовляв, їздити далеко відси, глушина… А мені подобається! Будиночок з ганком, там гамак у мене є, лежу, гаванські сигари роздушую. Вечорами там красиво, хоча і спека. А вона бубнить одно… Ну, що ти зробиш? На другому поверсі дитячі кімнати — у нас двійня. І, прикинь, двійня — дівча на мене схоже, хлопчик на неї, ну так вродились, бог його зна… Доця — моя підлиза, синочок дужче до неї… Ну і живемо. Недавно була історія — там один підарас левеня завалив, ну — браконьєр. Так я його особисто вистежив, табір їхній накрили з напарником, там у мене товариш, Пол, чорношкірий мужичок, типу з місцевих, але учився в Європі — інтелігенція… ну, не суть. Так ми удвох тих живодерів роззброїли, а їх сім чоловік!.. Ну, що, здали — тепер посадять надовго. Левеня шкода, любив я його… Гарненьке таке — немов постійно всміхається. Ну, що ж… Кейлі моя пом’якшала трохи, підтримує, бачить, що я сумую. Дітям до школи цього року… Їх автобус возить, але до зупинки ми з Кейлі їх на машині ще підкидаємо, я ж кажу — глушина… Війна почалась на Кубі, ми з Кейлі чубимось постійно — треба те, не треба… Вона зі свого боку, я зі свого. Нальоти там, емігранти, ля-ля-ля… Оце от не згадаю, щось я їй учора не доказав, не добалакав… Треба було би щось сказати…
Він ураз замовк і коротко зиркнув на Олю.
— Знаєш, яку я штуку практикую? Оце отак сиджу який раз і думаю, що то не те все мені сниться, а тутешнє, а те, тамтешнє — насправді. Що це от ти мені зараз снишся, і оця вся hueta…
Він кивнув на завалений трупами згаслий тротуар, на тоненьку смужку лілової заграви вдалині і тяжкі хмари, що клубочіли над нею.
- І що я зараз сплю у себе в домі, і як схочу, то прокинусь, вийду подихати чи покурити, викину цю всю дурню з голови, постою на ганку… Знаєш, які там зорі, в тій Африці?.. Немовби палахкотять…
- Імране… — тривожно проказала Оля.
— Костя, — обірвав він її.
— Що?
— Костя, — буркнув він. — Так мене звати. Мати була шльондрою в Могильові, там і преставилась, підрізав один польовий командир якось, через ревнощі… хотіли й мене в ополчення спровадити, а я втік, дременув із караваном — десять років мені було. Тут жебракував, у нетрях. Ярс мене взяв під крило.
— Мені так соромно, що я вас залишила… — слізливо протягла Оля. — Я просила за всіх вас, за тебе, Тішку, Злату, а вони…
— Перестань, перестань, тихо-тихо… — він знов по-родинному її приголубив. — Нікого ти не залишила, ти й не була одною з нас, по хорошому… Ти не злодюжка, не шахрайка, не вбивця. І заслуговуєш на все, що вони тобі дали.
Він помовчав ще.
- І не думай про мене, — мовив сухо. — Я скоро здам усі справи Нюкті, і очі цього б усього не бачили…
— Нюкта відкинулась? — Оля здивовано відхилила голову.
— Тиждень тому. Поміг Ларіонов. Зараз вона ще не тут — нудиться в розподільнику на Фолклендах, але татко твій вже працює в цьому напрямку, сама знаєш його методи…
Він хихикнув.
— Здам їй усе, і нехай, а тоді… Може, вирублю дефендер і не прокинусь. Інколи хочеться.
29.
Максів «додж» кружляв над згаслим затуманеним центром розваг хвилин сорок — його не пропускали за поліцейські кордони. Обмеження ослабили лише коли метушливі зграї дронів почали вичищати від трупів площу та віддалені стоянки — Макс приземлив мобіль на вже прибраному краєчку проспекту, підняв дверцята і став коло них, обхопивши руками лікті…
Оля підійшла до нього, ніяково озираючись.
— Любий… — мовила розгублено.
А він спинив її порухом руки.
І мовчав, дивлячись на неї.
Це його незносне мовчання!..
Вона голосно зітхнула і покривилась у низькім тумані.
— Будь ласка… — простогнала.
— Ненавиджу тебе, — перебив він її неголосно. — Ненавиджу.
— Максе!..
Вона, слізливо поморщившись, простягла до нього руки.
А він знов її
