Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Вона понесла йому мило, балансуючи на слизькому, нерівному камінні. Вугляне тіло її світилось, на гладенькій, чорній як смола шкірі грали синясті зблиски. Подала брусок і присіла навпочіпки, дивлячись, як він намилюється. Лоно Епіфанії — це криниця, джерело. Епіфанії-Ошун, дружини Ошоссі й Шанго.
Повертаючи обмилок, негр узяв Епіфанію за п’ясть і зазирнув у бездонні очі.
— Факеле, я про тебе вже чула… — шепнула вона, скоряючись його руці.
Сплетені в обіймах, вони поринули у воду. Потім він, тримаючи Епіфанію на своїх грудях, спрямував її проти течії; той повільний плин був на честь їхньої зустрічі. Епіфанія вже не відчувала втоми після нічної праці. Побачивши на березі тушу кайтіту, вона знову запитала хриплуватим млосним голосом:
— Це вполювали ви, мій батьку?
Він кивнув головою і вдоволено посміхнувся: треба знати, коли полювати. Це дар Ошоссі або Шанго, а може, приносини й Ошалй. В потаємному куточку кузні в нього капище, фетиші: лук і стріла, двоголовий молот — пашоро. Пояснив, чому він так старався:
— Завтра неділя.
— То й що? В цьому закутні байдуже — будень чи свято.
Епіфанія прибула сюди недавно й ще не розбиралася в обрядах та святкуваннях. їх, цих обрядів та святкувань, небагато, але ж кожен із них вимагав знання, досвіду, а головне — терпіння: Кастор Абдуїн да Асунсан коли вже за щось брався, то не любив відступати.
— Ще взнаєш усе.
Він поклав на кам’яному ложі покірне тіло матері тихих плес, утупився в її обличчя і торкнувся живота, помережаного довгими зморшками: уже не бачив їх, не відчував. Бачив лише розтулений рот віночком, приплющені втомою очі. Хвиля то накривала їхні тіла, то відкочувалась; обмилок річка давно ковтнула.
2
Байдужість, нудьга — і так цілий день. Звиклий жити серед людей, у святковій атмосфері, негр Кастор Абдуїн да Асунсан, на прізвисько Факел, розгубився, посмутнів, захирів, коли приволік свої пожитки на це далеке займище, щоб вимурувати дім. І нехай так його покарано за тяжкі гріхи, довго вити вовком він не збирається.
Тепер він сам собі хазяїн, сам усе вирішує, сам за все відповідає. Полковник Робустіано де Араужо позичив йому грошей на кузню, проте Кастор не питав поради, не добивався згоди — ні його, ні когось іншого. Він завжди діяв на власний розсуд, відколи ще хлопчаком утік з цукрових плантацій Санто-Амаро, рятуючись від певної смерті. Син розкріпачених рабів, який примхою грінги став буфетником і лакеєм, він кинув виклик деспотизму, поліції і розбійникам, владі хазяїна енженьйо, порвав ланцюги неволі. Він слухався тільки самого себе: караючи барона, витравлював з душі острах і покору.
За ким він тужить, то це за дядьком Кристованом Абдуїном, майстром і навчителем у ковальстві, незрівнянним солістом в оркестрі барабанщиків. Реконкаво — це ненастанне свято.
Реконкаво — це ненастанне свято, проте Факелові святкового Реконкаво не жаль. Йому досить товариства жменьки зледащілих жінок, досить змоги милуватися диким баїянським краєвидом, безмежним плетивом тропічного лісу, бурштиновим полиском какаових плантацій. У гультяйському житті на енженьйо він був безіменним статистом; підніжком, штукарем-служником він залишався навіть тоді, коли обслуговував сеньйору баронесу в алькові «великого дому» на сніжно-білих лляних простирадлах сеньйора барона. У Великій Пастці він вільна людина: самоті наперекір сіє сім’я іншого свята.
Вражений красою місцини, впевнений у її прийдешності, він вирішив оселитися на новому перехресті тяглових доріг. Клієнтура постійна, заробіток достатній, щоб прожити й розплатитися з полковником. Не треба продавати свої руки, свої м’язи, свій мозок. У Реконкаво життя сите й одноманітне, а тут усе в русі, в творенні, в кипінні.
Ось він розпалив горно, роздув міхи і обрушив на ковадло молот, ось задер копито віслюка Куричка, щоб під дружне «ура» глядачів — повій, табунників, жагунсо, сеу Фаду й Педро Цигана — набити нову підкову. І Велика Пастка перестала бути лише бівуаком для какаових обозників, убогим хутірцем: Жаб’яча Коса з солом’яними куренями повій, Ослячий шлях з глинобитними мазанками та ще склад полковника Робустіано й туркова крамничка, де продається кашаса, плитковий тютюн і рападура.
Тільки після приїзду Кастора ряд мазанок на Ослячому шляху поповнився цегляними будинками під черепицею. Зі спорудженням кузні хутірець розширився, виріс у слободу, прийняв нових мешканців: мулярів і мулярчуків, теслярів і столярів. Так Лупісиніо та Бастіан да Роза, спершу найняті Фаду лом, а також майстер Балбіно і майстер Гвідо, Зе Луїз із дружиною Меренсією приїхали сюди на тимчасову роботу, а лишилися назавжди. Балбіно — каменяр, золоті руки, Гвідо — столяр, а не тесляр, як він любив уточнювати не без хвастощів. Зе Луїз і Меренсія змурували піч випалювати черепицю на Касторів будинок. Сподіваючись великих замовлень від полковника Робустіано де Араужо, вони розширювали свою гончарню, накопали й навезли високоякісної глини.
Наважившись тут і оселитися, Меренсія, глава сім’ї, вирішила дім мурувати, так надійніше: у поставленому поряд з випалювальною піччю курені Зе Луїз тільки чудом врятувався від укусу змії жараракусу. На берегах річки, на Жаб’ячій Косі ділянки під забудову були гарні, проте Меренсія воліла будуватися на Ослячому шляху, поряд із хатиною Лупісиніо — далі від повій, гамірної обителі гріха й мерзоти. Заміжжя не заважало їй знатися з дівками, вітатися при зустрічі, але жити краще від них оддалік. Збуй-Вік правду каже, думав тесля: навіть на краю світу головні вулиці — вотчина добропорядних родин.
Факел приїхав і розпалив ковальське горно тоді, коли кожен був за себе і Бог за всіх, як пояснив Бернарді старий Жерино під час нічного наскоку бандитів. Щоб не скотитись до людиноненависництва, треба було перебудовувати людську психіку: триматися більше гуртом, аніж нарізно. У Великій Пастці Кастор Абдуїн узявся до роботи з тією ж невимушеністю, з якою він справувався на ліжку мадам, розщібав ліфчик Руфіни й кпив із сеньйора барона в далекі часи юності. Та не такі вже й далекі, як здається.
3
Найбільше радів появі у Великій Пастці Факела Абдуїна Фадул Абдала. Того вечора, коли під схвальні вигуки глядачів, що юрмилися біля кузні, негр підкував віслюка Куричка, він на радощах розщедрився на пляшку кашаси.
Познайомилися вони на фазенді полковника Робустіано — негр-коваль і турок-коробейник. Потім у Такарасі обидва зустрілися на бучному балі,
