Сліпобачення - Пітер Уоттс

Але раптом ми знову опинилися в невагомості. От тільки обличчя Юкки Сарасті посиніло, а кінцівки — заклякли. У нього з рота йшла піна.

— Реактор вимкнено, — доповів Капітан. Сарасті гупнувся об стіну і відлетів убік.

«У нього напад», — збагнув я.

Я відпустив драбину й поплив на корму. Навколо мене вигинався «Тезей». Сарасті висів у повітрі, його тіло корчилось у судомах, а з губ зривалися клацання, шипіння й гикання. Його очі розплющилися так широко, що здавалося, наче у нього зовсім немає повік. Зіниці обернулися на дзеркально-червоні цятки. Шкіра на обличчі смикалася, наче ось-ось сповзе.

Попереду й позаду бойові роботи утримували позиції, не звертаючи на нас жодної уваги.

— Бейтс! — закричав я, задерши голову. — Нам потрібна допомога!

Всюди кути. Шви на захисній обшивці. Різкі тіні й виступи на поверхні кожного з роботів. Матриця вкладок два на три, окреслена чорним контуром, плавала на головному дисплеї КонСенсуса: два величезні переплетені хрести навпроти того місця, де висів Сарасті.

Цього не може бути. Він же щойно прийняв антиевклідики. Я ж бачив. Хіба що…

Хтось підмінив ліки Сарасті.

— Бейтс! — вона ж має підтримувати зв’язок з піхотинцями, і роботи при перших ознаках проблеми повинні були одразу кинутися нам на допомогу і вже тягти командира в лазарет. А тим часом вони стояли, байдужі й нерухомі. Я поглянув на найближчого: — Бейтс, ти тут? — І в разі якщо ні, я звернувся безпосередньо до солдата: — Ти автономний? Приймаєш словесні накази?

Роботи спостерігали з усіх боків; Капітан просто сміявся з мене голосами сирен.

У лазарет.

Я відштовхнувся. Руки Сарасті несвідомо молотили мою голову й плечі. Він завалився вперед і вбік, вдарився об рухомий дисплей КонСенсусу й відлетів до хребта. Я стрибнув за ним…

— і помітив щось краєм ока…

…озирнувся…

…і побачив, як у центрі КонСенсусу, просто з-під нуртуючої маски Бена китом виринув «Роршах». То було не просто електромагнітне збільшення яскравості: монстр сяяв злим багрянцем. Він гнівно кружляв у космосі — величезний, наче гірський кряж.

Блядь блядь блядь.

«Тезей» нахилився. Світло моргнуло, вимкнулося, тоді знову увімкнулося. Рухома переділка підштовхувала мене ззаду.

— Додаткові ресурси задіяно, — спокійно повідомив Капітан.

— Капітане! Сарасті знепритомнів! — я відштовхнувся від найближчої драбини, врізався в піхотинця й полетів уперед, за вампіром. — Бейтс не… Що мені робити?

— Навігацію вимкнено. Аферентні модулі по правому борту вимкнено.

Я зрозумів, що він розмовляє не зі мною. Може, це взагалі не Капітан. Тільки звичайний рефлекс: діалогове дерево, що поширює загальну інформацію. Може, «Тезея» вже лоботомували, а розмовляє лише стовбур його мозку.

Знову темрява. Миготіння вогнів.

Якщо Капітан загинув, нам кінець.

Я підштовхнув Сарасті вперед. Сирена продовжувала завивати. До барабана лишалося двадцять метрів. Біомедичний відсік був по той бік зачиненого люка. Я пам’ятаю, що раніше він був відчинений. Хтось зачинив його протягом останніх кількох хвилин. На щастя, на дверях «Тезея» не було замків.

Хіба що Банда забарикадувала його, перш ніж захопила місток…

— Люди, пристебніться! Ми забираємося звідси!

Хто в біса?..

Відкритий канал зв’язку з містком. Там кричала Сьюзан Джеймс. Чи хтось інший. Я не міг визначити, кому належить голос…

Десять метрів до барабана. «Тезей» знову смикнувся й сповільнив обертання, стабілізувався.

— Хто-небудь, запустіть цей клятий реактор! У мене тут тільки струменеве кермо!

— Сьюзан? Саша? — Я був біля люка. — Хто там?

Я протиснувся повз Сарасті і простягнув руку, щоб відчинити вхід.

Жодної відповіді.

З КонСенсусу також.

Я почув приглушене гудіння позаду, побачив моторошний рух тіней на переділці — але на мить пізніше, ніж було потрібно. Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як один з піхотинців піднімає над головою Сарасті шипастий вигнутий, як ятаган, відросток з голкою на кінці.

Повернувся вчасно, щоб побачити, як робот устромляє її в голову вампіра.

Я закляк. Металевий хоботок висунувся, темний і липкий. Латеральні максилопеди взялися підгризати основу черепа Сарасті. Тепер його понівечене тіло вже не смикалося; воно тільки тремтіло — лантух м’язів і рухових нервів, забитих статичними перешкодами.

Бейтс.

Її повстання тривало. Ні, їхнє повстання — Бейтс і Банди. Я ж знав. Я уявляв це. Я передбачав його.

А він мені не повірив.

Світло знову вимкнулося. Сирени змовкли. КонСенсус стиснувся до миготливої іконки на переділці й погас; останньої миті я щось там побачив, але відмовився це сприймати. Мені перехопило подих: я відчував, як крізь пітьму рухаються кістляві почвари. Щось спалахувало далеко попереду — яскраве стакато вогнів у безодні. Я побачив неймовірні силуети кутів і дуг, почув гудіння і тріск коротких замикань. Зовсім поруч зіштовхувалися невидимі металеві об’єкти.

Гофрований люк, що вів на барабан, прочинився. Коли я озирнувся, мені у вічі вдарив несподіваний промінь різкого хімічного світла й осяяв механічні лави позаду: роботи водночас від’єдналися від стін і рушили у вільне плавання. Їхні суглоби клацнули в унісон, наче то шикувалося військо.

— Кітон! — гукнула Бейтс, пропливаючи крізь люк. — З тобою все гаразд?

Хімічне світло лилося з ліхтарика на її лобі. Вона спрямувала його на хребет, що здавався контрастною мозаїкою блідих поверхонь і різких рухомих тіней. Світло впало на піхотинця, який вбив Сарасті: той відлетів у глибину хребта, а тоді враз загадково завмер. Промінь торкнувся тіла Сарасті, що повільно оберталося навколо своєї вісі. Сферичні багряні намистинки спадали з його голови, наче краплі води з дірявого вентиля. Вони розходилися широким вигнутим хвостом, підсвічені ліхтариком Бейтс: спіраль темних рубінових сонць.

Я відсахнувся.

— Ти…

Вона відштовхнула мене вбік.

— Відійди від люка, якщо не маєш наміру проходити всередину. — Її погляд зосередився на вишикуваних роботах. — Лінія оптичного прицілу.

Вервечки скляних очей витріщалися на нас із проходу, час від часу зникаючи в тіні.

— Ти вбила Сарасті!

— Ні.

— Але…

— Кітоне, а хто, по-твоєму, відключив робота? Сучий син вийшов з-під контролю. Я ледь змогла змусити його запустити самознищення. — Її погляд ненадовго став глибокофокусним; уздовж хребта всі живі роботи пішли в хитромудрий бойовий танок — їх було ледь помітно у світлі рухомого конуса її ліхтарика.

— Отак краще, — мовила Бейтс. — Так вони залишаться в строю. Якщо, звісно, нас не вдарить щось значно сильніше.

— А що нас б’є?

— Блискавки. Електромагнітні імпульси. — Роботи ковзнули до фабрики й шатлів і зайняли стратегічні позиції вздовж тунелю. — «Роршах» накопичив неймовірний заряд, і стріляє щоразу, коли повз нас проходить один зі скіммерів.

— Що, на такій відстані? Я думав, що ми… запуск двигуна….

— Нас відправили в хибному напрямку. Ми падаємо.

Троє піхотинців пропливли так близько, що можна було