Сліпобачення - Пітер Уоттс
Море закатованих облич кружляло повільними орбітами навколо мого командира-вампіра.
— Господи, що це таке?
— Статистика, — Сарасті зосередився на вительбушеній азійській дитині. — Алометрія зростання «Роршаха» за двотижневий період.
— Ці обличчя…
Він кивнув, перевівши погляд на жінку без очей:
— Діаметр черепа співвідноситься із загальною масою. Довжина нижньої щелепи відповідає електромагнітній прозорості на хвилі один ангстрем. Сто тринадцять вимірів обличчя, і кожен показує різні змінні. — Він повернувся до мене, трішки скосивши мерехтливі, не прикриті окулярами очі. — Ви здивуєтеся, скільки сірої речовини витрачається на аналіз лицьових образів. Ганебно витрачати її на щось настільки протиприродне, як графік залишків чи факторні таблиці.
Мої щелепи мимохіть стиснулися.
— А вирази? Що означають вони?
— Програма підлаштовує результат під смаки користувача.
Галерея агонії, що зусібіч благає про помилування.
— Я ж створений для полювання, — м’яко нагадав він.
— Ви гадаєте, я не знаю цього? — обізвався я за мить.
Він знизав плечима, бентежно по-людському.
— Ви ж самі запитали.
— Чому я тут, Юкко? Хочете дати мені ще один наочний урок?
— Обговорити наступний хід.
— Який хід? Ми навіть втекти не можемо.
— Ні, — він похитав головою і вишкірив зуби в чомусь схожому на жаль.
— Чому ж ми чекали так довго? — раптом похмурий виклик випарувався з мого голосу. Я белькотав, благав, наче налякана дитина: — Чому ми просто не здолали його, щойно прибули сюди, коли він був слабкішим?
— Ми мусили дізнатися про нього якомога більше. Для наступного разу.
— Наступного разу? Я думав, що «Роршах» — це насіння кульбаби. Мені здавалося, що його просто… занесло сюди…
— Випадково. Але кожна кульбаба має клона, й ім’я їм — легіон. — Ще одна посмішка, зовсім непереконлива. — Можливо, плацентарні ссавці не з першого разу підкорили Австралію.
— Він знищить нас. Йому навіть ці кульові блискавки не потрібні. Він може розтерти нас на порох однією з тих ракет. Миттєво.
— Він не хоче.
— Звідки ви знаєте?
— Їм також потрібно багато чого дізнатися. Вони хочуть, щоб ми лишалися неушкодженими. А це збільшує наші шанси.
— Не надто. Перемогти ж ми не можемо.
Це було сигналом для нього. Зараз Дядечко Хижак посміється з моєї наївності й відкриє таємницю. Певна річ, ми озброєні до зубів, скаже він. Невже ти думаєш, що ми б вирушили в таку довгу дорогу назустріч невідомості, не маючи засобів самозахисту? Тепер, нарешті, я можу сказати тобі, що екранування й зброя становлять половину маси корабля…
Це було сигналом для нього.
— Ні, — підтвердив він. — Перемогти ми не можемо.
— Тож нам лишається сидіти тут і чекати смерті… в наступні шістдесят вісім хвилин.
Сарасті похитав головою:
— Ні.
— Але… — почав було я і одразу змовк.
Звісно ж, ми нещодавно поповнили запаси антиматерії. «Тезея» не оснастили зброєю, бо зброєю був сам «Тезей». Тож наступні шістдесят вісім хвилин ми справді сидітимемо тут і чекатимемо смерті.
Але «Роршах» ми заберем із собою.
Сарасті промовчав. Мені стало цікаво: що ж він бачить, дивлячись на мене? Я замислився, чи був узагалі Юкка Сарасті за цими очима. Чи не були його прозріння — завжди на десять кроків попереду нас — продуковані не надзвичайними аналітичними можливостями, а підтвердженням пошарпаної часом істини: лисий лисого здалеку бачить.
На чий же бік став би кровопивця?
— Вам і крім цього є про що хвилюватися, — сказав він.
Вампір підійшов до мене. Присягаюся, всі ті змучені обличчя проводжали його поглядом. Якусь мить він розглядав мене, і шкіра навколо його очей брижилася зморшками. Або, може, якийсь бездумний алгоритм просто обробляв візуальні дані, узгоджував аспектне співвідношення й лицьову міміку, згодовував результати підпрограмі висновку, усвідомлюючи себе не більше, ніж статистична програма.
— Чи боїться вас Сьюзан? — запитала істота переді мною.
— Сью… Чого б то?
— У її голові — чотири свідомі особистості. Вона в чотири рази розумніша за вас. Чи становите ви для неї загрозу?
— Ні, звісно ж, ні.
— Тоді чому ви вважаєте загрозою мене?
І раптом мені стало начхати. Мені лишалося жити лічені хвилини і нічого було втрачати, тому я розсміявся вголос.
— Чому? Урод, може, тому, що ти мій природний ворог. Або тому, що я знаю тебе, а ти навіть глянути ні на кого з нас не можеш, не випустивши пазурів? Може, тому, що ти, блядь, мало не відірвав мені руку й накинувся на мене без жодної причини…
— Можу уявити, на що це схоже, — спокійно сказав він. — Прошу, не змушуйте мене вдаватися до цього ще раз.
Мені одразу мов заціпило.
— Я знаю, що ваша і моя раси ніколи не мали добросусідських стосунків. — У його голосі бриніла холодна посмішка, не помітна на обличчі. — Але я роблю лише те, що ви самі змушуєте мене робити. Ви раціоналізуєте, Кітоне. Ви захищаєтеся і відкидаєте незручні істини. А якщо не можете відкинути, то баналізуєте їх. Вам завжди бракує доказів. Ви чуєте про голокост — і проганяєте думки про нього зі своєї голови. Бачите докази геноциду, але продовжуєте стверджувати, що все не так погано. Підвищується температура, тануть льодовики, вимирають види — а ви звинувачуєте сонячні плями й вулкани. Усі люди такі, але найбільше — саме ви. Ви і ваша «китайська кімната». Ви перетворюєте нерозуміння на науку, відкидаєте правду, навіть не знаючи, в чому вона полягає.
— Це непогано мені прислужилося, — я і сам здивувався, як легко перевів усе своє життя в минулий час.
— Так, якщо ваша мета — лише передавати. Але тепер вам потрібно переконувати. А для цього ви мусите вірити.
У його словах сховався підтекст, на який я навіть не міг сподіватися.
— Ви кажете, що…
— Не можна дозволити, щоб правда витікала по краплині. Не можна дати вам шансу зміцнити дамби і вибудувати раціоналізацію. Перепони мають впасти. Вас має затопити. Змити. Неможливо заперечувати геноцид, якщо ти по горло вгруз у розчленованих тілах.
Він маніпулював мною. Увесь час. Провів попередню підготовку, вивернувши мою топологію.
Я ж знав, що щось відбувається. Просто не міг збагнути що.
— Я б усе зрозумів, — сказав я йому. — Якби ви не змусили мене втрутитися.
— Ви могли б навіть просто з мене зчитати.
— Саме тому ви… — я похитав головою. — А я думав, річ у тому, що ми м’ясо.
— У цьому теж, — визнав Сарасті, глянувши просто мені у вічі.
Уперше я не відвів погляду. І мене охопив шок впізнавання.
Я досі не можу збагнути, чому не бачив цього раніше. Усі ці роки я зберігав у пам’яті думки й почуття іншої, молодшої людини;
