Сліпобачення - Пітер Уоттс
Можливо, сновидність — не найгірше поняття для мого стану…
— Хочете почути вампірську казку? — запитав Сарасті.
— У вампірів бувають казки?
Він прийняв моє запитання за згоду.
— Лазеру дали завдання знайти темряву. Оскільки він мешкає в кімнаті без вікон, дверей чи будь-якого джерела світла, то гадає, що це буде легко. Але хоч куди б він повернувся, усюди бачить сяйво. Кожна стіна, кожен предмет умеблювання, на які він дивиться, — яскраво освітлені. Зрештою, він доходить висновку, що темряви немає і всюди панує світло.
— Чорт, про що ви взагалі говорите?
— Аманда не готує повстання.
— Що? Ви знаєте про…
— Навіть не думає цього робити. Запитайте у неї самі, якщо бажаєте.
— Ні… Я…
— Ви цінуєте об’єктивність.
Це було настільки очевидно, що я не бачив потреби відповідати.
Він кивнув, наче я відповів.
— Синтезисти не можуть мати власної думки. Тож якщо вона у вас з’являється, то насправді вам не належить. Команда вас зневажає. Аманда хоче відсторонити мене від командування. Половина з нас — це ви. Здається, правильне слово — «проекція». Але, — він схилив голову набік, — останнім часом ви виправилися. Ходімо.
— Куди?
— До шатлів. Час виконати ваше завдання.
— Моє…
— Вижити й передати свідчення.
— Робот…
— Може доправити дані, якщо нічого не підсмажить його пам’яті до того, як він покине систему. А ось переконати він нікого не зможе. Не зможе обійти раціоналізацію і відмови. Його слова не матимуть ваги. А у вампірів, — він зробив паузу, — слабкі комунікативні навички.
Ці слова мали викликати у мене дріб’язкову егоїстичну радість.
— Усе звалюється на мене, — збагнув я. — Ось що ви хочете сказати. Я бісів стенографіст, а все звалюється на мене.
— Так. Вибачте мені за це.
— Вибачити вам?
Сарасті махнув рукою. Зникли всі обличчя, крім двох.
— Бо не відаю, що чиню.
* * *
Новини розцвіли в КонСенсусі за кілька секунд до того, як Бейтс їх оголосила: тринадцять скіммерів не виринули з-за Великого Бена за графіком. Шістнадцять. Двадцять вісім.
Відлік пішов.
Сарасті цокав сам до себе, граючи з Бейтс у квача. Тактичний дисплей заповнився різнокольоровими нитками, клубком переглянутих проекцій — заплутаних, як витвір мистецтва. Нитки огорнули Бена, мов волокнистий кокон; «Тезей» був голою плямою, що бовваніла оддалік.
Я чекав, що ці ниточки проштрикнуть нас, як шпильки жука. На диво, жодна цього не зробила. Але проекції поширювалися тільки на найближчі двадцять п’ять годин, а надійними лишалися тільки половину часу. Коли доводилося жонглювати такою кількістю змінних, навіть Сарасті й Капітан не могли зазирнути далі в майбутнє. Але ця загроза мала маленьку ложку меду, що підсолоджувала піґулку: усі високошвидкісні громаддя не могли просто прилетіти й напасти на нас без попередження. Вочевидь, для цього їм потрібно буде лягти на відповідний курс.
Після зникнення «Роршаха» я замислився про те, що закони фізики вже не працюють.
До того ж деякі траєкторії були доволі близькими. Орбіти як мінімум трьох скіммерів проходитимуть від нас всього за сотню кілометрів.
Сарасті потягнувся до інжектора, коли кров прилила йому до обличчя.
— Час іти. Доки ви нудите, ми переобладнаємо «Харібду».
Він приставив до горла голку і впорснув ліки. Я витріщався на КонСенсус, зачарований яскравою рухомою павутиною, наче мошка — світлом ліхтаря.
— Сірі, зараз.
Він виштовхав мене зі свого намету. Я ковзнув у коридор, схопився за зручну сходинку — й зупинився.
У хребті роїлися піхотинці. Вони патрулювали повітряний тунель, вартували біля фабрики й шлюзів. Гігантськими комахами обліпили розсувні драбини. Хребет корабля повільно й нечутно витягувався.
«Він здатен і на таке», — згадалося мені. Його гофри стискалися й розслаблялися, наче м’язи. «Тезей» міг вирости на двісті метрів, щоб задовольнити будь-яку запізнілу потребу в більшому ангарі чи просторішій лабораторії.
Або щоб створити простір для піхоти. «Тезей» збільшував поле битви.
— Ходімо, — вампір повернув на корму.
Згори крикнула Бейтс:
— Щось відбувається!
Переділка розширилася, і по ній, розпластавшись, ковзнув аварійний планшет. Сарасті схопив його і надрукував команди. На стіні виринуло вікно Бейтс: крихітний шматочок Великого Бена, екваторіальний квадрант, довжина якого в електромагнітних хвилях не перевищувала кількох тисяч кілометрів. Внизу нуртували хмари й утворювався вир циклону — надто швидкий, щоб бути справжнім. Інший пласт даних описував заряджені часточки, скуті спіраллю Паркера. З глибини здіймалася величезна маса.
Сарасті клацнув язиком.
— Дифузійно-тензорне зображення? — запитала Бейтс.
— Тільки оптичний діапазон. — Сарасті взяв мене за руку й легко потягнув на корму. Дисплей біг разом з нами вздовж переділки: у мене на очах сім скіммерів вискочили з-за хмари — нерівне коло червоногарячих ракет вирвалося в космос. КонСенсус миттєво обчислив їхню траєкторію; осяйні дуги здіймалися навколо нашого корабля, неначе ґрати клітки.
«Тезей» здригнувся.
«У нас поцілили», — подумав я. Зненацька повільне розширення корабля перейшло на форсаж; зібгані стіни смикнулися, розправляючись і вислизаючи з моїх розчепірених пальців, тоді як зачинений люк віддалявся вперед… і вгору.
Це не стіни рухалися. Це ми падали під пронизливе виття сирен.
Раптом щось мало не вирвало мою руку з плеча: Сарасті, схопившись однією кінцівкою за сходинку драбини, іншою встиг упіймати мене, інакше б ми обидва розплющились об стіну фабрики. Якийсь час ми просто висіли. Я важив, мабуть, кілограмів двісті; підлога здригалася за десять метрів у мене під ногами. Навколо нас стогнав корабель. Хребет повнився скреготом металу, що гнувся. Піхотинці Бейтс кігтистими лапами чіплялися за стіни.
Я потягнувся до драбини, але її віднесло вбік: корабель згинався посередині, й низ почав перетворюватися на стіни. Ми із Сарасті висіли посеред хребта, наче гірлянда з маргариток.
— Бейтс! Джеймс! — заволав вампір. Його хватка на моєму зап’ясті ослабла, рука тремтіла й починала ковзати. Я потягнувся до драбини, розхитався і впіймав її.
— Сьюзан Джеймс забарикадувалася на містку і вимкнула автономне керування. — Незнайомий голос, спокійний і безпристрасний. — Вона без дозволу запустила двигун. Я розпочав контрольоване заглушування реактора; врахуйте, що головний двигун перебуватиме в режимі офлайн щонайменше двадцять сім хвилин.
«Це корабель», — збагнув я. Його голос спокійно підносився над виттям сирен. Сам Капітан. Звернувся до громадськості.
Доволі незвично.
— Місток! — гарикнув Сарасті. — Відкрийте канал!
Там хтось кричав. Долинали окремі слова, але я не міг їх розчути.
Сарасті без попередження відпустив мою руку.
Він навскоси полетів униз. Там на нього вже чекали переділки, щоб розплющити, як комаху. За півсекунди ноги
