Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Ось! Ось це було життям. Ось, що значить бути живою, бути людиною.

Я не хотіла, щоб це закінчувалося.

Але врешті-решт Тайрус відсторонився, пильно вдивляючись мені у вічі. Я відчула слабкість у ногах. Подібна вразливість мала стривожити мене, але в цей момент усе здавалося дріб’язковим і неважливим порівняно з одкровенням, що відбувалося прямо зараз. Я теж поглянула йому у вічі. У цю мить мені здалося, що я ніколи не бачила його по-справжньому. Сотня деталей кинулися мені в очі, вимагаючи уваги: блідо-зелені цяточки в його сіро-блакитних очах, сила його погляду, відчуття, ніби він зазирає в глибини мого єства. Як я могла раніше не відчувати аромату його шкіри або не помічати сили, майстерності та впевненості його рук? Мої пальці пробігли його біцепсами, від чого шкіру ніби обдало мільйонами іскор.

Тепер, принаймні, я знала, що таке стан сп’яніння. Я розуміла, чому в людей крутилася голова й паморочилося в очах, і чому вони заходилися дурним сміхом. Можливо, я навіть краще зрозуміла блискавку: моя пізнавальна активність була відкрита і здатна охопити весь світ.

Коли Тайрус підняв моє підборіддя, я побачила на його обличчі таємничу посмішку. Він знову притиснувся губами до моїх губ.

Так.

Ми дійшли до його розкішного шезлонга і разом потонули в ньому, не відриваючись один від одного, наші тіла притягувались, як два магніти. Чи було це розумно? Я не могла відповісти на це запитання. Незвичний, але чудовий туман заполонив мій мозок. Це було правильно. Це єдине, що мало значення. Відчуття цілісності сповнило все моє єство.

Пізніше, після довгих хвилин, Тайрус провів пальцем по опуклості на моєму переніссі.

— Звідки в тебе це? — пробурмотів він.

— Бійки в загонах, — я вивчала ямку на його підборідді, розсип його веснянок. — Ти не змінюєш зовнішності, як інші.

— Марна трата часу. А що? Думаєш, мені варто це зробити?

Я замислилася.

— Ні. Я ототожнюю кожну твою рису як відмінну ознаку твоєї особистості, за якими і впізнаю тебе. Веснянки, волосся, підборіддя... Твої очі.

Такі незвичайні очі. Вони ніколи не ховалися від мого погляду.

— Ти спостерігала за мною? — спитав він.

— Я спостерігаю за всіма. Але так, особливо за тобою.

Я побачила, що він бореться з посмішкою, але програє у цьому двобої. Він уткнувся головою в моє плече і видихнув, від чого по моїй шкірі побігли мурахи. Я запустила пальці у його мідне волосся і відчула, що він усе ще напружений і бореться з утомою, намагаючись приховати це.

— Людям потрібен сон після стресових і небезпечних авантюр, — сказала я тихо. — Поспи.

Тайрус розвернув мене так, щоб я лежала біля його грудей, а потім притягнув мене до себе, лоскочучи мою шию своїм подихом. Ніколи раніше я не спала так близько до когось, але через деякий час усвідомила, що не маю нічого проти. Коли тебе так обіймають, ти почуваєшся дуже спокійно і безтурботно.

Його губи торкнулися моєї потилиці.

— Добраніч, Немезідо.

Я посміхнулася, хоча він і не бачив цього. Я посміхнулася пустій кімнаті й холодній, бездушній мантії зірок за вікном і лежала, почуваючись повністю задоволеною й прислухаючись до його дихання, яке стало глибоким і рівним.

Уже засинаючи, я відчула ще дещо. Відчуття, які з’являлися від того, що його тіло притискалося до мене. Моя шкіра вся бриніла, кожна клітина бажала дослідити і пізнати людину, яка лежала поряд.

Дуже обережно, щоб не розбудити сплячого, я розвернулася з наміром добре його роздивитися. Сріблясте світло зірок ластилося до нього, покриваючи позолотою різкий виступ його вилиці й гордий квадрат щелепи. Я провела пальцями по його руці.

Раптом я усвідомила, яке це диво. Діаболіки не були створені, щоб бажати. Але я не могла знайти іншої назви для цієї п’янкої жаги пізнати його.

Дивна напруга поширилась моїми грудьми. Я не була пов’язана з Тайрусом. Для моїх почуттів не було жодних генетичних причин.

Це могла бути тільки моя людяність. Чиста, вроджена людяність.

Донія мала рацію. Весь цей час я була здатна на подібні почуття.

Я глитнула, коли почуття нахлинули на мене. Я хотіла збудити Тайруса, щоб подякувати йому, як він подякував мені за порятунок свого життя, бо він теж врятував мене.

Дуже обережно я доторкнулася до його обличчя. Йому було потрібно більше часу на сон, ніж мені. Він здавався дуже блідим. Страта, що мало не відбулася, завдала йому більшої шкоди, ніж він думав.

І тому я дозволила йому ще поспати.

Тільки-но ми влетіли у гіперпростір, сріблясте світло за вікном змінила непроглядна пітьма. Я тихо встала й востаннє поглянула на нього, перш ніж вийти з кімнати.

Мені все здавалося іншим: я бачила красу за кожним звичним поворотом. Гладкість консолей, що вишикувалися в коридорі, коливання сукні навколо моїх кісточок. Мені здавалося, ніби я — в дивовижному сні. Моє примарне відображення промайнуло на консолі, повз яку я проходила, і я зупинилася, щоб роздивитися його. Я дивувалася цьому усміхненому створінню. Воно зовсім не було схоже на ту неживу істоту з порожніми очима, відображення якої я бачила в дзеркалах у фортеці Імпірінс.

Вона була живою.