Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Сайдоніє, краще не підходь близько. Я не хочу, щоб ти заразилася.

Мене охопив жах. А раптом Тайрус помре, так само, як і Дедлі. Я перелякано поглянула на лікаря.

— Що з ним? Перед відправленням на планету нам робили щеплення. Як він міг захворіти?

— Це всього-на-всього звичайна планетна лихоманка, — відповів замість лікаря Тайрус.

— Що це таке? — вигукнула я.

— Загальний термін, — похитав головою лікар. — Я розповідав вам, як мікроорганізми розвиваються в природному середовищі, а жителі космосу майже не захищені від них. Щеплення, що я зробив вам перед відльотом, не здатні убезпечити від усього. Його Високопреосвященство, прибуваючи на планету, ніколи не береже себе, тому завжди підхоплює місцеві бактерії.

Тайрус скривився.

— І я завжди обіцяю, що наступного разу слухатимуся вас, Лікарю.

Я могла тільки мовчки дивитися на Тайруса, який мав дуже виснажений вигляд — і це всього лише за кілька годин після того, як я пішла. Я пригадала, що його шкіра здавалася дуже гарячою на дотик. Чому я не запідозрила, що, можливо, він захворів?

Тайрус побачив вираз мого обличчя.

— Насправді немає причин для хвилювання, — спокійно мовив він, — усе минеться.

— Випийте ось це. Я скоро повернуся й огляну вас, — сказав лікар Тайрусу, подаючи йому склянку з паруючим відваром.

Приголомшена, я стояла як вкопана біля підніжжя його ліжка. Чому раніше я ніколи не помічала, наскільки люди вразливі?

— Як ти почуваєшся? Тобі не зле? — Тайрус відпив зі склянки, його обличчя блищало від поту. — Усе почалося під час сну, але я відчував незначний біль і до того.

— Я рідко хворію, — мій голос пролунав відчужено. Я справді почувалася дивно, ніби спостерігала за собою збоку.

Що я казала собі напередодні? Що нарешті побачила його по-справжньому? Тепер єдине, що я бачила, це його слабкість: кістки, які так легко зламати, і шкіру, яку так легко розірвати. Дедлі був змодельований, щоб бути сильним, створений для боротьби на виживання, однак це його не врятувало.

Яка зухвалість — забути, хай навіть на мить, про свою відмінність від Тайруса. Я була найнебезпечнішою істотою, яку коли-небудь створили, а він — вразливим людським створінням. Я житиму тоді, як інші загинуть.

— Лікар сказав мені, що твій пес захворів. Із ним усе гаразд?

Я дивилася на точку над його головою.

— Це був не пес, — тепер мої слова прозвучали грубо і жорстоко, як і належить Діаболіку. — Це був бойовий звір, створений для вбивств. От і все, — мій погляд затуманився, і я швидко закліпала очима, щоб це минулося. — Він... воно здохло.

— О, — голос Тайруса прозвучав м’яко. — Немезідо, мені дуже жаль.

— Це було просто створіння.

Він насупився.

— Але ти прив’язалася до нього, — він простяг руку. — Ходи до мене.

Я відступила назад.

— Ні. Просто відпочивай.

Він стиснув губи. Потім спробував піднятися, щоб підійти до мене, але не зміг і знову впав на подушки.

Я сховала кулаки у складках спідниці. Я всіма силами намагалася побороти бажання підійти до нього і допомогти йому.

— Відпочивай, — повторила я, задкуючи.

Цього разу він не протестував.

— Я зайду до тебе, коли одужаю, — видихнув він.

Повертаючись до своїх покоїв, я почувалася дуже виснаженою. Той політ фантазії й ілюзії, який сповнював мене, коли я мчала по цьому коридору, були безнадійно втрачені і забуті. Тепер я знову прийшла до тями, повернулася до суворої, гіркої реальності, у якій я була Діаболіком, а Тайрус — беззахисною, вразливою людиною, як і Сайдонія Імпірінс.

Сайдонія. Закривши рота рукою, я подавила різкий звук, який ледь не вирвався назовні. Так, я була наділена фізичною силою чотирьох людей. Але в мене не було сил пережити ще одну подібну втрату. Мати серце, сповнене емоціями, означає мати вогонь, який можуть загасити сили, проти яких ти безсила, або небезпеки, які ти не здатна побачити. Піклуватися — означає бути зовсім безпомічним.

Зайшовши до своєї кімнати, я поклялася, що більше ніколи не дозволю собі відчути подібну слабкість.

Планетарна лихоманка Тайруса затяглася на цілий тиждень. Я знала, що він не помирає, оскільки Лікар нан Домітріан не порушував свого режиму харчування і не сидів годинами в покоях Спадкоємця Прімуса.

Я більше не провідувала Тайруса, але насправді він ніколи не покидав мене. Він проник у мої думки і перед моїми очима невідривно стояв його образ. Коли спала, коли тренувалася, кожну хвилину прожитого дня я ловила себе на тому, що бачу перед собою Тайруса й жадаю його. Це було схоже на дію якогось наркотика, на який я підсіла після першої ж спроби. Я не могла звільнитися і побороти цю пристрасть.

Коли Тайрус нарешті здолав хворобу, я помітила різкі зміни, що відбулися з ним, хоча й намагалася не звертати на нього уваги. Він добряче схуд, але був у