ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Настала тривала мовчанка. Радіограма була неясна, якась тривога звучала в уривчастих фразах німця, але в чому полягала загроза, кого вона стосувалась, було незрозуміло. Друзі з подивом поглядали на Миколу, чекаючи від нього пояснень. Микола мовчав.
— Знову якась загадка, — сказав, нарешті, Федір з прикрістю. — Оце конспірація! Ключ зашифрований, текст зашифрований, зміст, виходить, теж зашифрований.
— Основне ясно, — зауважила Наталя, — людина якось дізналася про важливий винахід і хоче передати його нам. Незрозуміло тільки, навіщо він повідомляє про всі ці подробиці.
— Що значить «небезпека»? — спитала Ганна. — Небезпека чого?
Наталя знизала плечима.
Не відриваючи очей від тексту, Микола вдумувався в кожну фразу, і з кожною хвилиною на його обличчі все більше згущались тіні тривоги. Нарешті він підвів голову.
— Справа не така проста, товариші. Якщо справді Гросс зробив це відкриття, — а в нас немає підстав не вірити німецькому другові, — то це значить, що розв’язано проблему «проміння смерті».
— Як?! Чому?!
— Тому, що іонізований промінь являє собою начебто невидимий повітряний провід, по якому можна спрямувати електромагнітні хвилі або електричний струм так само, як по звичайному металевому провіднику. Це й є основа «проміння смерті», якого вже багато років дуже наполегливо шукають у військових лабораторіях усіх капіталістичних країн. От про що повідомляє нам невідомий друг. Відкриття Гросса має величезне воєнне значення, бо апарат, про який іде мова, може бути страшним знаряддям винищення. Тому, майте на увазі, товариші, вже те, про що ми дізналися зараз, військова таємниця, і кожний з нас відповідає перед державою за збереження її. Пам’ятайте: нікому жодного слова… навіть про самий факт мого зв’язку з німцем.
Очі друзів, схвильованих несподіваним змістом радіограми, дивилися на Миколу, і він зрозумів, що таємниця в надійних руках.
— А тепер давайте розберемося в тексті. Я бачу, він складений дуже продумано. Тут між рядками пояснено, мабуть, усе, що здається незрозумілим.
— Про яку загрозу йде мова? — знову спитала Ганна.
— І чому фашисти арештували Гросса, який дав їм свій винахід? — додала Наталя.
— Ні, ні, товариші! — відповів Микола. — Мовиться про загрозу нам, Радянському Союзові.
— Союзові? Яким чином?!
— А ось як. Уявіть собі, що сталося в Мюнхені. Ім’я доктора Гросса мені відоме. Це один з видатних німецьких фізиків, ідеаліст, учений старої школи. Він присвятив своє життя вивченню процесів іонізації в земній атмосфері, піднімався в стратосферу. В мене є одна з його книжок — «Іоносфера», перекладена в нас на російську мову. Дуже сумнівно, щоб Гросс співчував фашизму та ще й підніс йому «проміння смерті». Він, звичайно, розв’язав проблему іонізації повітря на великих відстанях, так звану проблему «повітряного кабеля», маючи на увазі саме передачу електроенергії без проводів. Очевидно, йому це вдалося, але він тримав у секреті свою працю. Коли б він опублікував її, про неї знав би вже цілий світ. Звичайно, фашисти пронюхали про відкриття і вирішили використати його інакше. От і вийшло «проміння смерті». Найвірогідніше, вони просто відняли силою в Гросса принцип іонізації, а його усунули, щоб старий не розголосив свого відкриття…
Ганна знизала плечима і підвелася.
— Який жах! — прошепотіла вона.
— Так… людство ще не знало такого цинізму, — додав Микола. — Я гадаю, що фашисти зроблять все, щоб відновити апарат Гросса й пустити його в діло… проти нас, звичайно. Оце і є та загроза, про яку, ризикуючи життям, попередив нас невідомий друг.
— Але хто ж він?
— На це немає ніяких вказівок. І він правильно робить, що не каже нічого про себе. Коли б цю радіограму перехопили й розшифрували вороги, то всякий натяк на особу її автора назавжди позбавив би нас можливості узнати ще що-небудь про цю страшну машину… А вороги можуть бути й тут, у нас…
Ганна, яка схвильовано ходила по кімнаті, заклавши руки за спину, різко обернулась.
— Що ж треба робити, Миколо Арсеновичу?
Микола витримав чималу паузу, під час якої на його обличчі поволі виступала спокійна, ледь помітна усмішка. Одразу зникли гострі, тривожні думки і непотрібний острах друзів, і вже весело зустріли вони відповідь Миколи.
— Спати. Ми всі добре попрацювали сьогодні, чесно заслужили відпочинок. А вже… скоро дві години. Завтра я піду до наркома й розповім йому все. Він член ЦК партії. Партія повинна знати це, і вона зробить усе, що потрібно. А ми свою місію поки що виконали. Але, друзі мої, сьогодні сталася ще одна подія, велика, приголомшлива, про яку ви й гадки не маєте. Вперше в житті я відчув, як багато можна зробити, коли працюєш і живеш не сам, коли тебе оточують друзі.
— О! — вигукнув Федір, кидаючись до столу. Він давно вже мав на думці останній, прощальний тост…
* * *
— Товаришу нарком?
— Так, я. Хто це?
— Інженер Тунгусов. Здрастуйте, товаришу нарком!
— А-а! Добрий день! Ви що ж це зникли вчора так поспішно?
— Була невідкладна справа, про яку я й хочу з вами поговорити і, якщо можна, то зараз же. Хвилин на десять…
— Щось трапилося з машиною? — в голосі наркома прозвучала тривога.
— Ні, зовсім інше.
— Ну, ну, кажіть, слухаю уважно.
— Ні, по телефону не можна…
— Ага… розумію! Що ж, приїздіть. Я зараз замовлю перепустку.
Через півгодини Микола сидів у
