ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Микола вийшов од наркома похмурий. Відмовитись можливо. Немає підстав. Нарешті, він не має права відмовлятися: цього вимагає держава. Виходить, братися за нову роботу? Скільки часу буде потрібно на це? Він прикинув у думці: генератор для дослідів є, до нього треба тільки зібрати новий стабілізатор частоти. Це дрібниці, три-чотири дні. Далі підуть досліди. Вони можуть тривати і місяць, і рік. Усе залежатиме від організації справи, від масштабу… Потім, коли завдання те розв’язане, почнеться проектування установки, виготовлення деталей, монтаж. Це в усякому разі надовго. Як же бути з професором, адже він певен, що Тунгусов уже вільний і готовий сьогодні-завтра взятися за підновлення «ГЧ». Крім того, не тільки Ридан чекає цього. Для Ганни така відстрочка в роботі батька теж буде ударом…
Микола вирішив відверто поговорити з професором, щоб разом з ним з’ясувати становище. Увечері вій подався в ординський особняк.
Ридан зустрів його радісно. Він відчував, що сьогодні Микола прийде.
— Ну, насамперед поздоровляю! Майстерно зроблена ця сама сушарка! Шедевр!..
Коли враження вчорашнього вечора були вичерпані, професор з надією подивився на Миколу.
— Отже, ви вільні тепер… — сказав він. — Розпочнемо?
— Сьогодні я бачився з наркомом, — обережно почав Микола. — Боюсь, що нам з нашою роботою доведеться ще зачекати.
Він докладно розповів про цю розмову, пропозицію наркома. Ридан замовк і уважно слухав. Спочатку він був прикро вражений. Коли ж Микола згадав про досліди в інституті харчування, професор відкинув назад волосся, насторожився, очі його заблищали.
— Стривайте, стривайте… Як ви кажете? Консервувати ультракороткими хвилями? Виходить, теж шляхом нагрівання? Так само, як ви виганяєте воду з деревини у вашій сушарці? Чого ж ви кажете свіже м’ясо? Адже воно буде варене?
— Ні, ні, Костянтине Олександровичу! Тут зовсім інше. Про варіння немає мови. Температура, правда, підніметься під час опромінення, але небагато, не більше ніж до сорока — сорока п’яти градусів. Так що білок лишається неушкодженим. Опромінення триває всього якусь там секунду, навіть менше. Тут, очевидно, тільки біологічна дія високочастотного поля. У тому досліді, про який я вам щойно розповів, м’ясо, пролежавши в термостаті двадцять три дні, було зовсім свіже.
— Результати аналізу ви бачили?
— Звичайно. Ніяких змін, порівняно з аналізом, проведеним перед опроміненням, не виявлено, якщо не брати до уваги загибелі бактерій і дуже незначної втрати вологи. Проба була герметично закупорена.
Ридан жвавішав дедалі більше.
— Дозвольте… Якщо це так… А ви певні, Миколо Арсеновичу, що вас не обдурили ці самі харчовики?
— Певен. Та це не так і важливо.
— Як?!
— Бачите… Я й сам деякі досліди проробив. Такого результату, як у харчовиків, я, правда, не здобув, зате переконався в двох основних положеннях. По-перше, старанно добираючи умови опромінення — хвилі, потужність генератора, експозицію — можна порівняно легко добитися повного знищення бактерій, у тому числі і всіх гнильних. А по-друге, мені в багатьох випадках вдавалося значно затримати хід хімічних процесів, які призводять до розпаду. Мабуть, високочастотне поле якось впливає на ферменти, що викликають ці реакції. І я не здивуюсь, коли виявиться, що в цей спосіб можна зовсім припинити реакції розпаду. Так що ефект харчовиків принципово цілком реальний.
Професор Ридан був явно схвильований.
— А ви знаєте, наскільки було свіже м’ясо в цьому досліді?
— Його привезли з бойні в холодильній машині при температурі близько чотирьох градусів вище нуля. Опромінювали через годину сорок хвилин після забою худоби.
— Так це ж була жива тканина! Ви розумієте? Не «свіжа», а жива!
— Чому жива? — дивувався Микола. Він бачив, що від засмучення, викликаного початком розмови, у Ридана не лишилось і сліду. Професор був захоплений якоюсь новою ідеєю, що, очевидно, тільки-но виникла в нього під впливом розповіді Миколи.
— Тому, що вона нічим не відрізнялася від живої, і коли б це був не шматок м’яса, а який-небудь цілий орган тварини, то його можна було б знову приживити до організму, поставити на місце такого ж, але зіпсованого органу в іншої тварини, і він функціонував би через двадцять три дні після вилучення! Тепер ви відчуваєте, в чому тут справа? До речі, скажіть, ви знаєте що-небудь про так зване «переживання» органів або тканини?
— Ні, нічого не знаю.
— То слухайте. Зараз ви побачите, чому мене захопила ваша розповідь про консервування. Ви, звичайно, розумієте, ще мене цікавлять не консерви для кухні…
Микола вже розумів, що справа повертається якнайкраще: завдання, поставлене наркомом, було для професора, очевидно, не менш важливим, ніж відновлення «ГЧ». Виходить, вони зможуть разом працювати в цій галузі!
— А ви знаєте, — вів далі Ридан, що близько дев’яноста процентів людей помирає не тому, що їхній організм нездатний більше жити, а тільки тому, що який-небудь орган вийшов із ладу, зіпсувався або не встиг пристосуватися до змінених чомусь умов. Здоровий, цілком життєздатний організм перестає жити тільки тому, скажімо, що зіпсувався який-небудь клапан у серці або закупорилась артерія. І от лікар констатує смерть.
Смерть! Ми звикли до того, що коли життя в організмі завмерло, зупинилось хоч на хвилину, то це кінець, смерть. Дурниці! Те, що звичайно констатує лікар, є тільки зупинка. Тут важко утриматись від заяложеного, але чудового порівняння Бахметьєва: живий, діючий організм — це маятниковий годинник. Зупинимо маятник — годинник стоїть, незважаючи на достатній запас енергії, зібраної в заведеній пружині. І він ніколи
