Година Бика - Іван Антонович Єфремов

— Ви помиляєтесь! «Джи» — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.

— Наші предки помилялися так само, вважаючи мозок і психіку чимось окремим від тіла, нібито не пов’язаним з усією природою в цілому. Дехто стверджував, що весь світ лише похідна людських уявлень про нього. Тут витоки багатьох біологічних помилок. Мозок і психіка не створюються самі собою. Їхня структура й робота — похідні суспільства часу, суми знань у період становлення індивіда. Тільки шляхом безперервного всотування нових вражень, знань, відчуттів мозок у людей емоційних і з доброю пам’яттю долає закономірну консервативність — і то лише до певних меж. Великий учений, що досяг вершини через тридцять років своєї діяльності, робиться консерватором, безнадійно відсталим від епохи. І сам не зрозуміє цього, бо його мозок настроєний співзвучно світу, який залишився позаду, відійшов у минуле.

— Але ж можна моделювати нові умови, нарощувати їх…

— Поки моделюєте, ще більше розійдуться кондиція мозку й умови середовища. Ноосфера, тобто психічне оточення людини, змінюється набагато швидше біологічної трансформації.

— Ми не теоретизували, а боролися зі смертю, на досвіді осягаючи нові можливості продовження життя.

— І додали до колосального списку злочинів природи і людини ще мільйони мучеників! На додачу деякі відкриття завдали людям більше шкоди, ніж користі, навчивши політичних бандитів-фашистів ламати людину психічно, перетворювати на покірну худобу. Якщо полічити всіх замучених під час дослідів тварин, розтерзаних вашими операціями хворих, тоді доведеться строго засудити ваш емпіризм. В історії нашої медицини й біології також мали місце ганебні періоди нехтування життям. Будь-який школяр міг різати живу жабу, а напівграмотний студент — собаку або кицьку. Тут важливо знати міру. Якщо переступити межу, то лікар стане різником або отруювачем, вчений — вбивцею. Якщо не дійти до потрібної межі, тоді з лікарів виходять прожектери або неосвічені чинуші. Але найнебезпечніші фанатики, готові шматувати людину, не кажучи вже про тварин, щоб здійснити небувалу операцію, замінити те, чого неможливо замінити, не розуміючи, що людина — не механізм, зібраний із стандартних запчастин, що серце не тільки помпа, а мозок — не вся людина. Такий підхід завдав свого часу багато шкоди у нас, і я бачу його процвітання на вашій планеті. Ви експериментуєте над тваринами навмання, забувши, що лише крайня необхідність може якось виправдати муки вищих форм тварин, наділених стражданням не менше від людини. Такі ж беззахисні й ваші «зцілені» в лікарнях. Мені доводилось бачити дослідницькі лабораторії трьох столичних інститутів. Сума страждань, що вміщена в них, не може виправдати мізерні досягнення…

Головний лікар смикнув Евізу за руку, зіпнувши її з доріжки. Вони опинилися за буйними заростями кущів.

— Нагніться, швидше, — прошепотів тормансіанин так вимогливо, що Евіза скорилась.

Від воріт бігло кілька людей, які гнали попереду себе огрядного чоловіка з сірим обличчям і вибалушеними очима. Сили залишали його. Він зупинився хитаючись. Один з переслідувачів ударив його коліном в обличчя, зігнувши товстуна навпіл. Другий збив жертву з ніг. Переслідувачі заходилися топтати чоловіка ногами.

Евіза вирвалася з рук головного лікаря і кинулася до місця розправи, вигукуючи:

— Зупиніться, припиніть! — Безмірне здивування промайнуло на озвірілих обличчях. Кулаки розтулилися, тіні посмішок пробігли по скривлених губах. Запала тиша, в якій чути було лише схлипування жертви.

— Як ви можете, шестеро молодих, бити одного — недужого й старого? Чи не соромно вам за негідний вчинок?

Міцний чоловік у голубій сорочці нахилився вперед і тицьнув пальцем в Евізу.

— Велика Змія! Як я не зрозумів! Ти ж із Землі?

— Так! — відповіла Евіза, припавши на коліно, щоб оглянути пораненого.

— Облиш це стерво! Погань живуча! Ми його тільки трохи провчили.

— За що?

— За те, що він писака. Ці кляті писаки-лакузи вигадують небилиці про наше життя, перебріхують історію, доводячи велич і мудрість тих, хто їм дозволяє жити й добре платить. За одну фразу в їхній, писанині, яка сподобається володарям, доводиться розраховуватись усім нам. Таких мало бити, їх треба вбивати!

— Стривайте! — вигукнула Евіза. — Може, він не так уже й винен. Ви тут не дбаєте про точність сказаного або написаного. Письменники теж не думають про наслідки якоїсь дошкульної, ефектної фрази: вчені — про те, що спричинить їхні відкриття. Вони поспішають швидше оповістити світ, нагадуючи півнів, які кричать навперебій.

Ватажок розплився у посмішці, відкритій і симпатичній.

— А ти, земна, розумниця! Тільки помиляєшся: ці знають, що брешуть. Вони гірші від дівчиськ, яких беруть у садах за гроші. Ті продають тільки себе, а ці — всіх нас! Я їх ненавиджу, — він штовхнув свою жертву, яка відповзала навкарачки.

— Припиніть, нещасні! — Евіза загородила собою письменника.

— Змія-Блискавка! Ти нічого не розумієш, — примружився ватажок, — це вони нещасні, а не ми. Ми йдемо з життя, сповнені сил, не знаючи хвороб, не знаючи страху, ні про що не турбуючись. Що може нас налякати, якщо скоро все одно смерть? А «джи» вічно тремтять, боячися смерті й довгого життя з невідворотними хворобами. Бояться не догодити «Змієносцям», бояться мовити слово проти влади, щоб їх не перевели до «кжи» й не спровадили до Храму Ніжної Смерті. Побоюються втратити свої нікчемні привілеї у харчуванні, житлі, вбранні.

— Таж їм треба співчувати.

— Овва! Чи відомо тобі, чим заробляється право на довге життя? Придумують, як примусити людей підкорятись, як зробити їжу з усякого непотребу, як примусити жінок народжувати більше дітей для Чотирьох. Шукають закони, які б виправдовували беззаконня «Змієносців», вихваляють, брешуть, добиваючись підвищення.

— Отже, вони хочуть іти на важчу роботу?

— Е, ні! Чим вище у нас стоїть людина, тим менше працює. От і лізуть, щоб досягти чину «Змієносця», і задля цього готові зрадити весь світ.

— А ви не зраджуєте, навіть зустрічаючись із Змієм? І не боїтеся Янгара?

Ватажок «кжи» здригнувся, пильно глянув на Евізу.

— Тобі відомо більше, ніж я думав… Ну, прощавай, земна, більше не побачимось!

— Я можу попросити вас зробити одну важливу річ? Саме вас. — Евіза подивилась на ватажка.

Він спалахнув, як хлопчик.

— Дивлячись що.

— Піти до старого Храму Часу, де пам’ятник, відшукати там нашу володарку. Її звуть Фай Родіс. Поговоріть з нею так само прямо і розумно, як говорили зі мною. Тільки спочатку знайдіть інженера Таеля. Він хоч і «джи», але людина, яких на вашій планеті поки