ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— Ні… мені не показували…

Нарком вийшов з-за столу.

— Як же так, товаришу Акулов, — сказав він, — негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.

— Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…

— Я вже одержав авторське свідоцтво, — зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.

Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.

— От бачите, — сказав він. — У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, — можна, Миколо Арсеновичу? — от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете — завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…

Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.

— Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…

Акулов похмуро усміхнувся.

— Не думаю, щоб я приніс вам… — почав він.

— Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…

— Ну, що там… особливого… — гудів уже в дверях Акулов,

— Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..

Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.

І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…

— Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… — заливався він згадуючи. — Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі — не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.

Сміх наркома хоч і передався Миколі, але злість ще сиділа в ньому.

— Не думаю, — сказав він. — Такого могила виправить… Це він прийшов до вас кинути тінь на лампи?

— Ну, звичайно! «Між іншим». Я одразу відчув… Еге!.. Чого це ви заходилася хвалити його твори ні з того ні з сього? Теж, мабуть, пілюля якась?

— Це я вирішив йому вліпити ще з другого боку… — Микола промовисто стиснув у кулак ліву руку. — Він з-зрозумів!.. Адже що зробив, собака: жодної власної думки, все нахапав з іноземної літератури. А подав як своє, не посилаючись на авторів. Плагіат.

— Ну й тип… — нарком похитав головою, — Гаразд, матимемо на увазі… Тепер розкажіть, як ідуть справи у нас…

Незабаром після зустрічі з Тунгусовим на риданівському обрії з’явився новий персонаж. Захоплений знайомством з Миколою, професор забув про обіцянку Вітковського прислати до нього якогось виняткового конструктора. І от одного разу увечері Наталя повідомила, що професора хоче бачити інженер Віклінг.

У кабінет увійшов високий, трохи незграбний чоловік років тридцяти п’яти. Він був гарно, зі смаком одягнений, але ні костюм, ні темно-русяве волосся, акуратно зачесане назад, не могли приховати дивовижної недбалості, з якою природа поставилась до цього свого витвору. Все в ньому було утрироване, незграбне — і крупні риси обличчя з великим ротом, і широкі, рідко поставлені зуби, і довгі, розлаписті руки, і ноги у величезних черевиках. Від усієї його кремезної постаті віяло чимсь первісним, диким, і в той же час привабливим. У темних уважних очах відбивалися риси складної, багатої натури. Інженер розмовляв по-російському досить вільно, але з дуже помітним німецьким акцентом.

Дізнавшись, з ким він має справу, згадавши рекомендацію Вітковського, Ридан трохи розгубився. Він залишив інженера в кабінеті і кинувся до Ганни порадитись. Хай йому біс, він зовсім забув про цю історію! Йому не потрібен ніякий Віклінг після того, як він домовився про роботу з Тунгусовим. Але й відмовитися тепер незручно, бо він своєчасно не попередив Вітковського. Невже знову пояснювати свої ідеї, розповідати?

Ганна інакше подивилася на справу. Хтозна, може, цей іноземець виявиться справді цінною людиною. Пояснювати все зовсім необов’язково. Треба поставити перед ним конкретне фізичне завдання, — створити цей самий генератор мікрохвиль, поговорити, — може, він уже має що-небудь. А якщо він зацікавиться сам, хай працює. Все-таки не варто покладати всі надії на самого Тунгусова. Ганна вирішила, що в усякому разі Віклінг відверне увагу батька од Тунгусова, поки той зайнятий сушаркою.

Так і сталося. Розмова з Віклінгом виявилась цікавою і змістовною. Він одразу зрозумів суть завдання і, уникаючи розпитувань про мету професора, захопив його своїм умінням просто говорити про складні проблеми, розповівши про деякі маловідомі спроби вчених за кордоном застосувати нові принципи генерації ультрависоких частот.

— Я певен, закінчив він, — що можна знайти правильне розв’язання. Я навіть намагався використати деякі нові методи… На жаль, умови, які склалися зараз у Німеччині, особливо в колах технічної інтелігенції… ніяк не заохочують до серйозної творчої праці. Тепер ви розумієте, що примусило мене залишити батьківщину… до кращих часів.

Смуток, який пробринів у цих словах, зворушив Ридана. До відвідувача одразу поставились, як до гостя. Уже в їдальні, за чаєм, він розповів багато цікавого про життя в фашистській Німеччині, про долю багатьох видатних учених, з якими він зустрічався і імена яких знав Ридан.

Альфред Віклінг пішов рано. Його настійливо запрошували заходити, незалежно від справ, зв’язаних із завданням професора.