ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

А справи вирішувалися так: Віклінг негайно приступає до розробки одного з нових методів генерації мікрохвиль. У його розпорядженні є досить обладнана лабораторія, та, в якій він виконував останню свою роботу, що, на жаль, не підлягала обговоренню. Умови й договір він оформить сам у головкомі.

Звичайно, прийшовши на фабрику, Микола насамперед прямував у «сушарчину бригаду», розмовляв з Федором, разом з ним налагоджував роботу; потім у нього виникала яка-небудь справа до Ганни, і він заходив до неї.

А коли справи не було і Микола не з’являвся, майже завжди виникало невідкладне питання у Ганни, і вона або приходила в цех, або дзвонила йому, прохаючи зайти в комітет комсомолу, де вона влаштувалась.

Побачення ці були короткі й ділові, проте обоє вже не могли без них обійтись.

На цей раз Микола просто з вулиці ранком заскочив до Ганни.

— Є новини, — сказав він, нібито вибачаючись за ранні відвідини.

— І в мене новини, — привітно відповіла вона. Микола насторожився.

— Ви розмовляли з професором? — з надією спитав він.

— Про шифр? Авжеж, розмовляла. Але новини не в цьому. Тут нічого не вийшло. Він зацікавився вашим таємничим зв’язком з німцем і дуже уважно розбирав букви. Проте нічого придумати не міг, на жаль. Дуже дивно все це. Сам писав їх на дошці, а тепер начебто вперше їх бачить. Очевидно, в той момент у нього і правді було запаморочення. Мее це все більше хвилює.

Микола замислився.

— Еге ж, дивно. А я, правду кажучи, дуже розраховував на вашу розмову. Тепер не знаю, що робити… А щось робити треба: вчора я одержав нову радіограму від німця. Там щось відбувається… здається, дуже серйозне. Може, навіть трагічне. Ось дивіться…

Він вийняв із записної книжки аркуш паперу. Ганна прочитала:

«Основні перешкоди усунено. Прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів. Тоді повідомлю нову схему. Антену зірвано вітром».

— «Антену зірвано вітром», — повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?

— Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?

— Заждіть, Миколо Арсеновичу… — Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.

— А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?

— Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти — і все.

Ганна знову пройшлась, подумала.

— Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це — сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.

— До того ж я й зобов’язаний це зробити, — погодився Микола. — Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, — зараз ніколи.

Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…

Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.

— Ну, от і чудово! — зауважив Тунгусов. — Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.

Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.

Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.

Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.

Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.

Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.

З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки