Темні уми - Олександра Бракен
Недарма поміж нами пролягала відстань. Уявляючи майбуття, у якому мене нема, у якому я мимохіть стерла себе з його спогадів, я змушувала себе притискати руки ногами і хоч раз утримати свій розум під контролем.
Коли я почула, як Ґреґ із друзями крутиться в сусідньому наметі, то вже не вдавала, що сплю. Їхні голоси спочатку лунали як тихе бурмотіння, вирізнити один від іншого було неможливо, але вони з кожною хвилиною голоснішали. Потім вони увімкнули на мінімум свій ліхтар, і його світло ледь-ледь пробивалося крізь зелений каркас нашого намету.
Я вислизнула з іншого боку намету і нечутно пішла по бетонних плитах. Що ближче я підходила, то голоснішими та нетерплячишими ставали їхні голоси.
— …їх, — пробурмотів Ґрег. — Ми їм нічого не винні.
Я стиснула кулаки опущених рук від тривоги та недовіри, які останні кілька годин, наростаючи, пульсували у моїй голові. На мить я пожалкувала, що не принесла в магазин свого заплічника. Там лежала напоготові тривожна кнопка, на той випадок, коли ситуація миттєво погіршилася би. Дурепа Рубі, — говорила я собі. — Дурепа.
Мене не тривожило те, як я упораюсь з Ґреґом і рештою його компанії. Навіть попри те що вони озброєні, у нас все одно є шанси. Але якщо вони вигадали щось, поки ми спали, чи якщо вони покликали підкріплення…
Моя нога зупинилась на півкроці.
Чабс перевершив мене у варті.
Він сидів обличчям до наметів, схрестивши перед собою довгі, павучі ноги і тримаючи на колінах зошит Зу. Обіпершись об чужий намет, він так зосереджено прислухався до кожного слова розмови, що не помітив, коли я підійшла, відтак ледь зі штанів не вискочив, коли я вигулькнула перед ним.
— Зу? — здивувався він і, примруживши очі, глянув на мене.
— Зу? — прошепотіла я теж. — Серйозно? Я маю на увазі, та невже?
Я взяла з його рук олівець і нотатник Зу та перегорнула сторінку, не дивлячись на те, що він там писав.
ЩО ТИ РОБИШ? — написала я, показуючи йому сторінку. Закотивши очі, він не захотів відповідати, коли я спробувала тицьнути олівець йому у руку.
ГАДАЄШ, ВОНИ НАМІРИЛИСЬ ЩОСЬ ЗРОБИТИ?
Зітхнувши, він за мить нарешті кивнув.
Я ТЕЖ, — нашкрябала я. — ЙДЕШ ЗІ МНОЮ?
Висновуючи з того, як опустились його плечі, Чабс, мабуть, гадав, що в нього нема великого вибору. Він стрімко, але тихо підвівся, витираючи долоні об штани кольору хакі.
— У мене щодо цього погане передчуття, — мовив Чабс, коли нас уже не можна було підслухати. Ми бачили їхні намети, але вони нас — ні.
— Щодо них.
— Гадаєш, вони хочуть нас пограбувати?
— Власне, гадаю, вони хочуть забрати Бетті.
Запала тривала тиша. Я відчула, як погляд Чабса пробіг по мені, але я у передчутті проблем не зводила очей з наметів.
— Йди поспи ще. — У його голосі залунали якісь грубуваті нотки, коли він склав руки на грудях. Але щось у тому, як він вимовив ці слова, змусило мене замислитися, чи він не чекає, бува, що я йому відповім на це. — А що ти замислила?
— Те саме, що й ти, мабуть, — сказала я. — Хочу впевнитися, що нікого з нас по-звірячому не обдеруть, не відгамселять чи не вб’ють сплячими. Хочу глянути, чи ці хлопці не є такими покидьками, як я підозрюю.
Чабс при цих словах пхикнув, витираючи чоло рукою. По кількахвилинному мовчанні я відчула, що напруга поміж нами спала від обачної ворожнечі до відчуття, яке мені здалося змиренням. Його плечі більше не сутулилися від напруженості, а коли він повернув до мене голову, я зрозуміла це як невпевнене запрошення. Я підійшла ближче.
— Поганенько, що він знову сюди повернувся, — пробурмотів Чабс радше сам до себе, ніж до мене. — Боже…
— Лаям? — запитала я. — Це тут його з другом спіймали, так?
Чабс кивнув.
— Він ніколи не розповідав мені всього, але я гадаю, що вони з Феліпе подорожували й натрапили на банду Синіх. Але вони не змогли схилити їх на свій бік, як сподівався Лі, а натомість Сині вкрали у них все, що ті мали: харчі, пачки, родинні фотографії — одним словом, усе, що заманулось. Вони прийшли на кілька днів, щоби перегрупуватись, але були в такій поганій формі, що не встигли втекти, коли розшуковці нарешті з’явилися.
Щось важке здійнялось мені у горло.
— Лі гадає, що їх, мабуть, і покликали банди, — продовжував розповідати Чабс. — І що вони отримали частку від винагороди.
Я гадки не мала, що сказати. Думка про те, що дитина, одна із нас, спроможна піти проти своїх, розбурхала в мені бажання розмотлошити полицю, на яку ми зіперлися.
— Я довіряю Лаямові, — повільно промовила я. — Він дуже добра
