💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Темні уми - Олександра Бракен

Темні уми - Олександра Бракен

Читаємо онлайн Темні уми - Олександра Бракен
віддала йому нотатник, спостерігаючи, як він видирає звідти сторінку.

— Ей, ну пробач, — сказала я, стривожена зеленкуватим відтінком на його обличчі. — Я нічого такого не хотіла. Просто цікаво, чому ти тренуєшся писати есеї, якщо сам казав, що, на твою думку, ми ніколи не повернемось до школи.

Він кілька хвилин не зводив з мене очей, допоки щось у його закам’янілому обличчі не розм’якло і він полегшено не видихнув.

— Я не для школи тренуюся. — Замість покласти видертий аркуш у папку, він поклав його між нами. — Перед… перед тим як потрапити в табір, мої батьки гадали, що ССПівці під них копають, і вони, звісно, копали. Тому вони відправили мене до баби з дідом, а пригадуєш, я казав, що за інтернетом наглядає поліція? Ми повинні були якось обійти цей нагляд, надто коли на маму почали тиснути на роботі.

Я знову глянула на аркуш паперу на підлозі.

— І ти пересилав відгуки на книги?

— У мене був ноутбук і кілька бездротових інтернет-карток, — відповів він. — Ми опубліковували відгуки у мережі. Це єдиний спосіб спілкуватися так, щоби нас не впіймали, принаймні нічого іншого нам не спало на гадку.

Нахилившись, він затулив текст так, що виднілися тільки перші слова рядків. «Я вільний, можу зустрітись будь-де, назви місце та час, скучив за тобою, люблю тебе».

— О!

— Я хотів дописати зараз, — мовив Чабс. — «Якщо я в мережі, у мене є тільки кілька хвилин».

— Та ти майже геній, — поволі мовила я. — Як і вся твоя родина.

У відповідь я почула пхикання:

— Прикинь?

Питання, яке я справді хотіла поставити, вже крутилося в мене на язиці, коли він витягнув із папки колоду карт.

— Хочеш пограти в кілька ігор? — запитав він. — Ми ще тут трохи посидимо.

— Звичайно… але я знаю тільки «Стару діву» та «Піймай рибку».

— Гаразд. — Він прокашлявся. — Але в нас для «Старої діви» колода не підходить, і, на превеликий жаль для тебе, я переграю тебе у «Піймай рибку». У п’ятому класі я виграв турнір з цієї гри.

Я всміхнулась, чекаючи, поки він роздасть карти.

— Ти просто крутелик, Чабсе, ти… — Він зморщив носа, почувши такий комплімент. — Я ж не можу назвати тебе інакше, якщо не знаю твого справжнього імені.

— Чарлз, — відповів він. — Власне, Чарлз Керінґтон Мерівезер IV.

Я щосили намагалась зберігати незворушний вираз обличчя. Певна річ, що якось так йому і личило зватися.

— Добре, Чарлзе. Чарлі? Чаку? Чіпе?

— Чіпе?

— Ну, я гадала, це миле прізвисько.

— Аякже. Просто клич мене Чабсом. Як усі решта.

Я збагнула.

Мабуть, уже було пів на шосту ранку, і ми на той час вже зіграли кілька запаморочливих ігор та шарад, що стало наслідком надміру солодощів та нестачі сну. Ми обоє сиділи як на голках, чекаючи на докази своїх підозр щодо тих хлопців. Позаду нас стояли бейсбольні битки, і ми жодного разу не повернулися спинами до наметів. Коли змора нарешті здолала нас, ми почергово згортались калачиком на підлозі, намагаючись час від часу вкрасти кілька хвилин сну.

Я знову взяла до рук нотатник Зу, щоби мене не заколисало ритмічне Чабсове хропіння, і домалювала на першій сторінці з каракулями кілька зірочок та хмаринок. Сторінки розліталися в моїх руках, коли я гортала нотатник, але я не збирала їх докупи, допоки не знайшла, що шукала.

540.

Це код цього штату, я була певна у цьому. Бабуся тривалий час мешкала неподалік Шарлотствілля, і я доволі туманно пригадую, як стояла на кухні у батьківському будинку, пильно вдивляючись на її номер, записаний на блокнотику поруч із телефоном. Але цей код стосувався чималенької ділянки території, тож нема гарантій, що він справді є кодом цього штату.

Зараз, коли в тобі не просвердлюють дірки три нетерплячі пари очей, мені було легше міркувати, але водночас і трохи складно через недосипання. Маючи багатенько часу, я почала обмірковувати знову — переставляти цифри, складати анаграми, замінювати одні літери на інші.

Це відчуття прийшло до мене неспішно, поволі проповзаючи крізь захаращені, втомлені ділянки мого мозку. Інший номер — 540 — де ж я його ще бачила? Чому в мене було відчуття, що?..

А коли згадала, ледь не розреготалась. Ледь не розреготалась.

Лише кілька годин тому я бачила цю цифру на радіо в спогаді Ґреґа. Вона яскраво світилась навіть крізь найпонуріші його думки.

540 АМ — це радіостанція.

Мені було замало просто розтрясти Чабса, щоби він прокинувся, принаймні не тоді, коли я опинилася на сьомому небі від щастя. Я майже гримнулася йому на спину, до нестями його налякавши та ще й притиснувши під час цього коліном нирку. Я не знала, як назвати той звук, який із

Відгуки про книгу Темні уми - Олександра Бракен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: