Темні уми - Олександра Бракен
— Що трапилось? — спитала я, відкинувши ногою покинуту швабру.
Зу показала на рукавичку в моїй вільній руці.
Я підняла наші з’єднані руки.
— А що в цьому поганого?
Вона видихнула, і стало очевидним, що я не збагнула головного. Зу потягнула мене в кінець ряду, де, відпустивши мою руку, взяла з полиці білу коробку. Вона розідрала її, відкидаючи убік шматки пінопласту та пластику з упаковки, і витягнула старомодний сріблястий тостер.
— Щось я сумніваюся, що нам це знадобиться, — повільно промовила я.
Вона вколола мене поглядом, який дуже ясно говорив: «Мовчи, будь ласка».
Знявши другу рукавичку, Зу розчепірила пальці та приклала їх по обидві сторони пристрою. А за мить я побачила, як вона заплющила очі. Нагрівальні елементи розпеклися до червоного. Довгий чорний шнур звисав біля її ніг, нікуди не під’єднаний. Дешевий пристрій протримався якусь хвилинку, а потім усі його нутрощі почали сплавлятись докупи. Щойно побачивши дим, я змусила її облишити тостер.
— Бачиш? — немовби питала вона. — Розумієш?
— Але ж мені ти цього не зробиш, — сказала я, знову беручи її за руку. — Не треба боятися, що скривдиш мене, бо ти ніколи не змогла би.
Я розумію це відчуття, — ось що я насправді мала їй відповісти. — Знаю, що таке боятися того, що заледве здатна контролювати.
Я змусила себе не згадувати про те, що зробила з тим перевдягненим ССПівцем. Я навіть боялася подумати, чи зможу зробити це ще раз, не кажучи вже про те, щоби повторити спробу. Але як, міркувала я, кожен із нас може навчитися самоконтролю, якщо ми не тренуватимемось? Якщо ми не можемо розширяти межі наших можливостей?
— Пошукаймо краще щось корисне, — сказала я, просовуючи свої пальці між її. Я почекала, поки вона знову міцно стисне мою руку, і тільки тоді повела її поміж стелажами. — Як гадаєш…
Я гадки не мала, що її спитати, але вона на мене не зважала. Вона спинилась так раптово й так різко смикнула мене за руку, що я, спотикнувшись, змушена була зробити кілька зайвих кроків. Простеживши за її випростаною рукою, я зауважила ряди з верхнім одягом і стелажі із взуттям.
А якщо конкретніше — рожеву сукню, що висіла самотою посеред порожнечі ряду.
Зу зірвалася з місця та помчала, розкидаючи навсібіч якісь подовжувачі та відра. Я намагалася її наздогнати, але скидалося на те, що під її черевики прослизнув вітер і тепер несамовито штовхає вперед. Вона зупинилася перед вішалкою. Я зачаровано дивилась, як Зу однією рукою гладить тканину, а вже за мить забирає руку.
— Чудова, — мовила я до неї.
Починаючи від талії, платтячко розширювалося, а там, де сходилися топ без рукавів і спідничка у білу та рожеву смужки, пишався великий бант.
У Зу був такий вигляд, ніби єдине, чого вона хотіла, це стягнути з вішалки плаття, прикласти до грудей і занурити обличчя у його атласну тканину.
Мені спали на гадку тисячі речей, яких я не пізнала, поки перебувала у Термонді, але в цьому переліку платтів не було. Батько полюбляв дивувати чужих людей і веселити родичів оповідкою про те, як вони з мамою на мій день народження — а мені тоді виповнилося три рочки — подарували синеньке платтячко. Але оскільки ґудзики були малесенькі і я не могла як слід вхопити їх, то зрештою так стиснула тканину, що роздерла її, ну а тоді методично, смужка за смужкою, продовжила цю справу. Отак я відсвяткувала свій день народження, гордовито походжаючи у вбранні Бетмена.
— Хочеш поміряти? — запитала я.
Звівши на мене очі, Зу заперечливо похитала головою. Руки її, що до сих пір тягнулися до пластмасового вішака, безвольно опустилися, і мені знадобилась ціла хвилина, аби збагнути, що трапилося.
Зу подумала, що не заслуговує такої сукні. Вона гадала, що це плаття надто гарне, надто нове, надто миле. Я відчула, як у мені починає вирувати ненависть, але я не знала, на що її спрямувати. На батьків, котрі відіслали її з дому? На табори? На ССПівців?
Однією рукою я зняла платтячко зі сріблястої вішалки, а іншою схопила руку Зу. Я знала, що вона знову дивиться на мене широко розплющеними від спантеличення очима, але замість того, щоби пояснити — спробувати розтлумачити їй усе, що я хотіла сказати, — я просто завела її до приміряльні, що знаходилася посеред відділу, і, тицьнувши їй у руки платтячко, сказала приміряти.
Це було схоже на перетягування каната поміж нами двома. Перші кілька разів я тицяла плаття їй у руки, вона ж його відкладала, а відтак я знову брала його. Не знаю, чи це нарешті бажання в неї перемогло, чи просто вичерпалася її настороженість, але тієї миті, коли вона нарешті визирнула з-за дверей приміряльні, я так зраділа, що ледь не розплакалась.
— Ти така класна, — я розвернула її, щоби вона побачила себе у високому дзеркалі приміряльні. А коли
