Темні уми - Олександра Бракен

Моя долоня стиснулась у кулак, коли я намагалась віддалитися і від Ґреґа, і від його приємного рою спогадів, але Чабс встиг першим. Перехилившись через мої коліна, він з виразом непідробної огиди почав один за одним розгинати пальці Ґрега. А натомість Ґреґ мав дещо приголомшений вигляд, його очі оскліли, але він геть не розумів, що я щойно утнула. Я несамовито роззиралась, серце зачаїлось десь поміж горлом і грудьми, але ніхто, здається, не помітив мого прослизання. Тільки Чабс ворухнувся, щоби підсунутися до мене ближче.

От чорт, — подумала я, знову міцно заплющуючи очі. Одна рука мимоволі потягнулася до чола, так наче я могла стримати силоміць невидимі пальці. Надто близько. Так, занадто близько.

— Ану повтори, як звали того хлопця? Отого Жовтого, що працював з вами на кухні? Фред? Френк?

Колінз ліг голічерева на свій спальний мішок, склавши руки на грудях.

— Феліпе — Феліпе Маріно?

Погляд Ґреґа знову став цілком зосередженим і продовжив свій шлях угору по моїх ногах — далі, ніж це було дозволено його рукам.

— Феліпе? — втрутився Лаям, немов вийшовши з трансу. — Ти маєш на увазі Феліпе Марко?

— Ти знаєш його?

Лаям кивнув.

— Ми трохи подорожували разом.

— Мабуть, іще до того, коли його схопили за сраку, — сказав Ґреґ. — Саме він розповів нам про це місце. Казав, що був тут зі своїм другом. Це, бува, не з тобою?

— Еге. Що з ним трапилось?

Лаям став навколішки, вклинившись між мною та Ґреґом.

— Нас розвезли по різних таборах.

Ґрег знизав плечима.

— Він їхав в одному з автобусів, що відправились у Меріленд раніше. А далі — Бог його знає.

Отже, Жовтих із таборів теж вивезли. Мабуть, їх забрали тільки з більших таборів, а не з маленьких, яких на заході була тьма-тьменна.

— Я сумую за тим хлопчиком. Розумник. Знався на тому, як використовувати свої здібності, — принаймні краще за твоє звірятко. Радив би тобі відправити її назад у табір, перш ніж вона наробить тобі добра. — Ґреґ кивнув у бік Зу, яка сиділа, повернувшись до нас спиною, бо розв’язувала задачі на множення, які склав для неї Лаям.

Мені урвався терпець.

— У тебе дві секунди, щоби сказати мені, що ти пожартував, — мовила я, — або отримаєш у мордяку.

— Дай йому, — прошипів за моєю спиною Чабс.

Але Лаям поклав свою тверду руку мені на плече, ефективно позбавивши мене будь-якого шансу здійснити погрозу. Він зберігав пасивний, безтурботний вираз обличчя, але його дихання свідчило про інше, а відтак простягнув руку і торкнувся своїми пальцями моїх. Я аж підскочила від його дотику, але не могла змусити себе забрати руку.

Ґреґ підняв руки догори.

— Я тільки кажу, що з нею щось не те. Вона не така, як решта, хіба ні? — Він нахилився ближче. — Вона загальмована? Вони проводили над нею тести?

— Вона німа, але не глуха. — спокійно пояснив Лаям. — Я переконаний, що вона чи не вп’ятеро розумніша, ніж усі ми разом узяті.

— Щодо цього я не певен, — повів Чабс. — Я…

Лаям поглядом змусив його замовкнути, а потім прошепотів мені на вухо: «Забереш Зу?»

Я кивнула, постукавши пальцями так, щоби він побачив, що я зрозуміла. Я, відштовхнувшись, підвелася з підлоги, почуваючись тепер спокійніше.

Коли я дійшла до Зу, то простягнула їй руку. Вона здійняла свою, не дивлячись угору, а наосліп вклавши її у мою. Я пильно дивилась на жовту гумову рукавицю, замазану брудом і чорнезною сажею, і наче забувши про те, що трапилось кілька хвилин тому, зняла її з маленьких пальчиків.

Гадки не маю, чому я таке вчинила; може, через те, що, перебуваючи так близько до Лаяма і не втративши самоконтролю, я стала по-дурному сміливою, чи, може, мене просто дратувала реальність, яка змушувала її одягати їх. Усе, що я знала напевне, — якщо мені не судилося більше побачити Зу в цих рукавицях, це станеться дуже швидко.

Зу сіпнулась, відчувши теплий дотик моєї руки і спробувала висмикнути свою руку. Вона широко розплющила очі, але я не могла збагнути — від занепокоєння чи від подиву.

— Ходімо, — мовила я, стискаючи її руку. — Час дівчатам розважитись.

Її обличчя прояснилося, але вона не усміхнулась.

— Далеко не ходіть, — гукнув Лаям нам услід.

— Далеко не ходіть, — повторили решта, а потім розреготались.

Носик Зу гидливо скривився.

— У мене є одна ідея, — мовила я, забираючи її від них подалі.

Упродовж перших десяти хвилин ми прогулялися магазином. Зу постійно оберталась, щоби подивитися, як ми тримаємося за руки, немов не йняла віри баченому.