Зоряний вуйко - Брати Капранови

Семен зайняв позицію біля вікна, довелося розібрати шмат кладки, аби утворилася бійниця. Надворі вже були сутінки, але світло ще різало та шпигало землю і змішувало всі контури в єдине блискуче тло. Очі зразу запекли та засльозилися. Як це верхні таке витримують, і не повилазить їм?

Проте згодом чи то стемніло, чи просто звик — сльози пропали, і сірі руїни стали набувати чітких обрисів. Власне, сусідні будівлі не доходили до стін вежі метрів на п’ятнадцять, і ця відкрита зона заспокоювала Семена. Думки закружляли у нього в голові, штовхаючи одна одну і забігаючи наперед. Чому отаман не погодився відсидітися, зробити вигляд, що тут нікого нема? Напевно, через те, що верхні знайшли своїх вбитих і прийшли з’ясовувати. Тоді ховатися — безнадійна справа. А як звідси вибиратися? Вони ж оточили навкруги і просто постріляють чумаків, як дичину. Тут навіть штурмувати не треба — не вічно ж ми в башті сидітимемо. А що коли двері підірвуть? Семен з розповідей знав, що верхні спроможні і на таке — дикі-дикі, а розуміють. Їм же до дверей дістатися, як чхнути. Не можна же з двох вікон тримати під обстрілом всю башту вкругову. А що ж тоді робити?

Тут Семену здалося, що хтось заворушився в завалі, і автомат неначе сам собою розвернувся туди. Добре. Увага і пильність. Хай тільки сунуться — скуштують чумацької кулі. У завалі більше не сіпались — чи то приверзлося, все ж таки ще день.

Але все-таки, як звідси втекти? Отаман щось собі думає, а що тут можна думати? А якщо вони за допомогою побіжать? Хоча навіщо їм допомога — ми тут у пастці і нікуди не дінемось.

Раптом щось знизу смикнуло за штани. Семен автоматично дриґнув ногою і обернувся. А обернувшись, мало не засміявся вголос.

Біля ніг сиділо верхненя і зосереджено ловило руками Семенові штани. І вигляд у нього при цьому був такий серйозний, наче робило воно найголовнішу справу в житті. Семен ще трохи посунув ногу. Штани вирвались у верхненяти, воно розгублено вимахнуло руками, а потім підвело на хлопця свої великі очі. Семен посміхнувся й підморгнув. Верхненя у відповідь кліпнуло, але зразу же знітилось, розвернулось і порачкувало геть, тупотячи колінками по підлозі. В кутку чекала стурбована сестричка. «От бісові діти», — подумав Семен чомусь словами дядька Кіндрата, краєм ока кинув по кімнаті і повернувся до вартування.

Гриць так само стояв біля вікна і спостерігав за найнебезпечнішим напрямком. Дядько Кіндрат сидів, як завжди мугикаючи собі під ніс. Іван лежав, удаючи цілковитий спокій, але очі в нього збуджено блищали, а рука сама собою шарпала пасок автомата. Отамана видно не було.

Семен ще раз стурбовано озирнувся — і дійсно, немає. Де ж він міг подітися? Не на вулицю ж?

Але тут зверху почувся скрип, шарудіння, і над Семеновою головою, відповідаючи на всі питання, з’явилися отаманові чоботи. Ось де він був. Цікаво знати, для чого…

— Бах-ах-ах-ах! — обізвався Гриців автомат.

— Заворушились? — запитав згори отаман.

Гриць уважно роздивлявся результати пострілу:

— Падло! Промазав!

І тут Семенового автомата з такою силою потягли за ствола ззовні, що той мало не вилетів через дірку разом зі своїм власником.

— Ой, — сказав Семен від несподіванки і вчепився в зброю обома руками. Знадвору тягли зі звірячою впертістю. Семена врятувало тільки те, що автомат зачепився магазином за кладку і завмер в нестійкій рівновазі. Але кладка вже починала тріскатись і посуватись під нелюдським напором. Розгледіти ворога в амбразуру Семен не міг, певно, той був прямо під вікном і тягнув як скажений. Хлопець уперся в стіну ліктем і спробував смикнути на себе. Марна справа. Він шморгнув носом і ще раз напружився. Дарма.

Двобій цей тривав у цілковитій тиші, якщо не враховувати перший зойк, який потонув у луні від Грицевої черги. Семен, розгубившись, навіть не кликав на допомогу і тепер просто всією вагою висів на зброї. Врешті він розлютився, зібрався з силами і щодуж смикнув на себе бідолашну зброю. Це не подіяло, але у відповідь знадвору рвонули з такою силою, що камінь не витримав. Кладка луснула і автомат посунувся вперед, затискуючи Семенового пальця між магазином і стінкою. Хлопець скрикнув від болю, смикнув рукою і зачепив спусковий гачок.

— Та-да-да-да-дах-ах-ах! — загуло під склепінням, і знадвору одразу ж відпустили. Семен рвучко висмикнув з бійниці звільнену зброю.

— Що таке? — обізвався отаман зі сходів.

— Та тут… — відповів Семен, одсапуючись. — Це… ходять…

— Ти давай, набої бережи.

Семен втягнув автомата всередину і визирнув надвір. Там нікого не було. Наче примарилось усе. Навчений гірким досвідом, він тепер виставив назовні тільки маленький шматочок ствола, щоб не було за що схопитись, а потім узявся до потерпілого пальця. Хай їм біс, тим верхнім. Добре хоч не зламали.

Власне, нічого страшного з пальцем не було — хіба що добряче подряпався об камінь, але образа закипала в душі. Довелося діставати хустку і перев’язувати. Хустка зразу ж набрякла кров’ю, а в пальці загупав пульс. Найгіршим було те, що тепер Семену не було чим натискати на гачок, і він довго прилаштовувався, доки розібрався, як можна стріляти середнім пальцем, щоб не чіпляти пораненого. Хлопець був лютий як собака і з задоволенням повправлявся б у такий спосіб на комусь із верхніх, але ті не висовувались.

Надворі поступово темніло, мабуть, скоро вже можна було б звідси вибиратись, аби знати як. І що це собі дядько Левко думає?

А тим часом отаман вивалив на підлогу мотлох, який приніс зверху, і разом з Іваном заходився вибирати з нього мотузки — довгі і короткі, товсті і тонкі. Вони перевіряли їх на розрив, налягаючи з двох боків, а потім зв’язували одну з одною, міцно затягуючи вузли.

Семен, скосивши очі, спостерігав за товаришами. Таки вигадали щось. Лють уже вгамувалася, і тепер розбирала цікавість, що з цього буде. Наче не йшлося про життя, наче йому не доведеться вибиратися звідси разом з