Зоряний вуйко - Брати Капранови

«Царю Давиде. Як присмиряєш войсько, тако присмири мені, вродженому і хрещеному рабу Божию Петру, цапуру цю».

І в ноги їй мотузку з каменями жбурнув.

Воно спочатку добре вийшло. Як перечепилася тварина, вискочили з цього боку брати та швиденько на роги їй мотуза намотали. А що з того боку, Петро не бачив, бо тягнув що є сили. І брати налягали, наче скажені. А молоді, собачі сини, мабуть, полякалися, чи в мотузці заплутались — Петро розбиратися не став. Словом, вийшло — гірше не вигадаєш: задні ноги в неї вільні, а тягнуть усі вперед… Добре, хоч не прибила нікого.

Петро вилаяв уже всю лють і, мовчки глянувши на збиті долоні, заходився збирати мотуз докупи. Всі ревно взялися допомагати, намагаючись не зустрічатися з похмурим дядьковим поглядом. Якби до цапури так добре взялися…

Сердюки взяли зброю в оберемок, решта розхапали ловецьке знаряддя, і всі вирушили додому, похмурі, як сама ніч. Розраховували ж залишитися цапуру сторожити, а бач, як воно вийшло.

Хлопчина, який тягнув був по цей бік разом з братами, і тому відчував себе найменш винним, не витримав мовчанки та штовхнув одного із Сердюків у бік. Той обернувся, дзеленькнувши автоматами:

— Чого тобі?

Хлопець стиха, з осторогою поглядаючи на Петрову спину, запитав:

— Слухай, а що далі будемо робити?

Сердюк і собі трохи заморився мовчати, а тому охоче відгукнувся:

— Мабуть, завтра ще раз підемо.

— Сюди ж?

— Не знаю, як дядько скажуть.

Усі, включаючи Петра, з цікавістю прислухалися до розмови.

— А чом би нам не приручити одну таку, коли дядько на них так знаються?

Сердюк скривився:

— Ач, який розумний. Приручить… Мабуть, уже приручив би, якби можна було.

Зліва обізвався другий Сердюк:

— Дохнуть вони. Бо не можуть довго в неволі. Цапура, кажуть, весь час із людиною змагається — перевіряє. Від слабкого втече, а у сильного здохне.

Петро озирнувся, і всі злякано замовкли. Сонце вже починало висовувати з-за обрію свої вбивчі промені, тому требі було поспішати.

— А як же у нас? — цікавий хлопець усе не міг заспокоїтися, хоч і перейшов на шепіт. — А у нас не здохне?

Знову обізвався один із Сердюків:

— А в нас дядько Петро. Він уміє цапуру тримати всю дорогу. Щоб і не втекла, і не здохла, аж доки повернемось…

Сердитий голос перервав їх:

— Гей, триндичихи, трясця вашій матері! Ану швидше ворушіться, ранок скоро! — Петро був розлючений невдачею і вирішив припинити порожнє базікання. — Зараз Сонця нахапаєтесь, буде вам чумакування.

Далі розмовляти ніхто не насмілився, йшли мовчки, топчучи високу передранково вологу травичку, а Сонце вже фарбувало крайнебо зловісними червоними смугами.

Моторошно перед світанком наверху. Безпечна ніч поступово залишає ліс, а на зміну їй приходить день і жахливі страховиська, яким він дає притулок: хижі свині, вовки чи навіть верхні, своєю схожістю на людей ще страшніші та незрозуміліші.

Але найжахливішим було Сонце. Без пазурів та іклів, навіть без жодного доторку воно вбивало людей поступово і безупинно. А люди ховалися під землею від безжальних променів і мріяли збити Сонце з неба.

Петро першим завернув до входу в печери і зупинився, пропускаючи решту вперед — перевіряв, чи бува нікого не загубили. Хлопці хутко переставляли ноги, і галереєю лунало голосне «туп-туп».

— Братчики, що ж такі невеселі — зайців полякалися? — це варта ще не змінилася, яка їх проводила на лови.

Ніхто не мав бажання відповідати на дурні жарти. Петро щось похмуро промимрив і, щоб уникнути зайвих глузувань, завернув на найближчому розі. Та ззаду їх наздогнав гучний регіт вартових — може, з якогось іншого приводу, але… Здавалося, що навіть луна знущалася з невдалих мисливців, ганяючи той регіт під склепінням, а вони тільки лаялись крізь зуби, відповідаючи таким чином і сторожі, і луні.

Петро зупинив хлопців і похмуро наказав:

— Зустрічаємось завтра тут о десятій. Хто знов збирається лякатись, краще не приходьте. Вдома цицька мамчина не страшна, — він глянув на засмучені обличчя і додав, звертаючись до Сердюків: — Знаряддя забирайте ви. А завтра один з одного боку стане, а другий — з іншого. Бо як не вловимо — на собі вози потягнете, он які здорові на домашньому харчі.

Усі посміхнулися трохи ніяково, а Петро круто розвернувся і пішов додому, міркуючи про себе, що не дай Боже завтра другу цапуру впустити, то вже буде така погана прикмета, хоч взагалі в дорогу не вирушай.

Останній день перед виходом Петро вдома не ночував. Хай їм біс, тим бабам, а в дорогу треба спокійному вирушати та з молитвою. Бо як підеш, так і прийдеш. А коли язиката теща щось бовкне на прощання, так, вважай, пропав похід.

Жінка звечора пішла по подругах, а мати її просто десь заділася, то Петро написав записочку, прибрав усе гарненько, бо Одарка дуже чистоту любила, дітям окремо написав, обіцяв цяцьок привезти, а тоді вклонився хаті та пішов. Манаття для дороги вже давно було зібране та заховане в печері наверху.

Біля виходу стояли дід з Григором — чекали, поки зайде Сонце.

— Здоровенькі були, пане візничий! — під це шляхетне привітання Григір по-ведмедячому стиснув Петрові руку. — А хлопці казали, що цапури не було, то ви свиню впіймали. Будемо свинями їхати?

Петро посміхнувся у відповідь:

— Хлопцями поїдемо, а отаманів запряжемо як корінних. Ти краще скажи, коли Терентій прийде.

— Ге, Терентій, — втрутився дід Ївко, — в Терентія зараз справ багато. Там завелась одна молодиця на четвертій галереї, так він, мабуть, аж завтра ввечері буде.

Тут