Зоряний вуйко - Брати Капранови

Тим часом Гриць, надибавши за сходами чималеньку купу дрів, заходився розпалювати багаття — просто посеред кімнати. Сухе віття легко зайнялося, і за хвилину полум’я горіло, як у плиті, випльовуючи з димом дрібненькі іскорки аж під високу стелю, а може, й кудись далі.

Смажили м’ясо. Воно лишилося з косулі, яку вполювали вчора. Семен вдома не кожного дня бачив м’ясо, але зараз волів би краще поспати, як ото Іван. Той вже вмостив попід голову складену куфайку і давав такого міцного хропака, що назавтра можна було очікувати на повне одужання.

Раптом отаман, котрий сидів у кутку, покликав до себе Гриця, а багаття перейшло до рук дядька Кіндрата. Семен, щоб не заснути, заходився допомагати куховару, а Гриць, за наказом старшого озброївшись автоматом, посунув сходами вгору. Дядько Кіндрат схвально мугикнув. Справді, варто було перевірити, що там. М’ясо тихенько шкварчало на вогні, розповсюджуючи навкруги свої небесні пахощі, а дядько густо натирав сіллю та настромлював на палички все нові й нові шматки.

Зверху щось тихенько запищало, потім почулася голосна лайка, і по гримлячих сходинках спустився Гриць, несучі в оберемку щось живе й верескуче. Всі кинули свої справи і з подивом слідкували за тим, як хлопець дійшов до середини кімнати, розпустив руки, і жива купка випала з них та, верескнувши на повний голос, розділилась надвоє. Дві маленькі істоти розповзались в різні боки, пищачи в унісон.

Гриць гучно зітхнув:

— Ось. Більше нікого нема.

Отаман посміхнувся кутками губів:

— Нащо ти їх приніс? Наче маємо, що їсти.

Семенові стало трохи моторошно.

Тим часом істоти припинили пищати і, як за командою, полізли в найдальший куток. Семен уважно придивився до них — верхненята! Он як заблищала у світлі багаття луска на шкірі. Точно. Двоє малесеньких верхненят.

Гриць з огидою витер руки:

— Вони на третьому поверсі, під самим дахом сиділи. Спочатку зраділи — гадали, батьки повернулися, а потім як заверещать.

Отаман ще раз недобре посміхнувся:

— Нащо ж ти їх приніс?

Але Гриць не відповів.

Допомагаючи збирати на стіл, Семен намагався не дивитись на отамана і верхненят, але помітив, що малі збилися щільною купкою біля Іванових ніг і навіть не визирали звідти.

Врешті взялися до їжі. Дядько Кіндрат заявив, що сон для Івана — найкращі ліки, тому вечеряли вчотирьох. Перші ж шматки м’яса збудили у всіх такий апетит, що хвилин зо двадцять можна було почути тільки цмокання та урчання зголоднілих шлунків. Потім пролунали чотири задоволених віддихи, а трохи згодом чумаки відвалилися і неспіхом почали колупатися в зубах та відхекуватись.

Семен подивився в куток, де сховалися верхненята. Ті сиділи тихо, як миші, тільки оченятами блищали. Дядько Кіндрат глянув спідлоба і завважив:

— Виходить, ми у верхніх в гостях. А я гадав, звідки дрова?

Гриць обсмоктав пальці і запитав похмуро:

— Що ж вони, ці… дітей кинули?

— Еге. Тільки батьків їхніх нам зараз не вистачало, — відгукнувся отаман, а потім, трохи подумавши, додав: — А! Мабуть, це тих двох цуценята, що ми їх там…

Тут Семенові знову стало якось недобре. Він чомусь ніколи не уявляв собі, що у верхніх можуть бути діти, точніше, уявляв, але якось не пов’язував одне з одним — що оці малята є дітьми тих двох, що вбито на околиці.

З-поза Іванових ніг дивились нерухомо чотири уважних ока, наче розуміли, що мова про них. А дядько Кіндрат раптом нахилився до прогораючого багаття і зняв з палички три невеличкі шматки м’яса. Потім, відламавши четвертину коржа і промурмотівши щось на зразок «Нехай поїдять, бідолахи», попрямував до верхненят. Маленькі очки зразу ж поховалися, і почувся зляканий писк.

Семен озирнувся на чумаків — Гриць зосереджено колупався в носі, а отаман відкинувся до стіни і заплющився.

Дядько Кіндрат тим часом дійшов уже до самого кутка, але верхненята забилися якнайдальше і тільки тремтіли та попискували у відповідь на його запрошення:

— Та поїжте, що ви лякаєтесь? Он, м’ясо яке, — він доторкнувся до найближчої ніжки, але за мить та сховалася, і брудна купка затремтіла та запищала ще дужче.

— Не хочуть. От бісові діти, — дядько Кіндрат гірко похитав головою. — Ну що ти будеш робити?

— А ти цей… поклади. Як захочуть — з’їдять, — Гриць, виявляється, не так вже й байдуже спостерігав за подіями.

Дядько Кіндрат ще раз нахилився, торкнувся рукою маленької спинки, але та затремтіла дрібно, і він вимушений був здатися. М’ясо та корж лягли на підлогу, а дядько Кіндрат повернувся до багаття.

Ситна вечеря важко ворушилася у шлунку. Ласкава дрімота все частіше розтягувала роти в довгих позіханнях. Семен пововтузився, влаштовуючись якнайзручніше. Він не хотів засинати. Надто вже кортіло подивитись, чи з’їдять верхненята м’ясо. Та з часом це бажання все більше відступало на другий план. Врешті Семен вирішив, що нікуди вони не подінуться, і заплющив очі.

Сни в цей час, мабуть, не гуляли ще по землі. Чи просто до башти не завітали. Так чи інакше, але спав Семен без сновидінь і прокинувся від тихого шурхоту. Він зразу згадав, де знаходиться. Отам, біля ніг, має лежати Гриць, а отам, під вікном — дядько Кіндрат з отаманом. Семен розкрив очі. Цікаво, скільки ж він спав?

Посеред кімнати копирсалися верхненята. Від їхньої заляканості не лишилося й сліду, мабуть, тому, що чумаки спали. Більше верхненя було зайняте тим, що завзято відбирало у меншого Грицевого капелюха. Вони, певно, давно так гралися, бо вигляд капелюх мав жалюгідний — весь у сажі від багаття, мокрий та брудний. Семен повернув голову, щоб зручніше було дивитись, та верхненята відчули цей рух, кинули іграшку й сторожко озирнулися. Довелося принишкнути і деякий час удавати сплячого.

Упевнившись, що все спокійно, верхненята знову взялися до забави, і Семен знову обережно відкрив очі. Дітлахи поралися один біля одного, кумедно вимахуючи руками. Виявилось, що більше верхненя — дівчинка.