Зоряний вуйко - Брати Капранови

Семен орудував ложкою, намагаючись не поспішати. Он як дядько Левко — спочатку погортає кашу сюди-туди, потім набере трохи, ложку об край витре, і тільки потім до рота — обережно губами кашу знімає, а потім ложку обсмокче так смачно-смачно і знов кашу гортає.

Дядько Кіндрат відібрав кавалок пшона окремо. Ніхто не заперечив, а Івась навіть додав шматок м’яса. Нехай поїдять.

Верхненята вже досить впевнено повзали у своєму кутку, щось там порпалися і не звертали на чумаків жодної уваги. Проте коли підійшов дядько Кіндрат, вони злякано витріщилися і пригорнулися одне до одного.

— Ну що ж ви боїтеся? Хіба ж я такий страшний? — дядько Кіндрат сів і простягнув ложку з кулішем. — Он яка добра кашка. Їжте!

Діти торкнутися їжі не наважувались.

— То вони ваших вусів лякаються, — зауважив ззаду Іван.

— Та ти хоч помовч вже, — дядько Кіндрат чомусь знов розлютився. — Базікати ви всі майстри… — але побачивши, що діти злякались його голосу, вмить змінив тон: — Утю-тю-тю, яка смачна каша…

Ну чистий тобі дідусь біля онуків!

Тільки онуки не признали такого дідуся і перелякано полізли в куток.

— Тьху ти, — дядько Кіндрат підвівся, потім щось подумав і, знайшовши відносно чисте місце, вигріб куліш просто на підлогу.

Верхненята розібралися з їжею самі. Тільки-но дядько відійшов, вони виповзли і за хвилину вже взялися до справи, руками вихоплюючи м’ясо і жмені розвареної крупи. Невідомо, скільки вони того кулішу з’їли, а скільки порозмазували по обличчях, але з підлоги підібрали майже все.

Чумаки зацікавлено спостерігали за цією картиною, тільки Іван раптом відхилився назад і, заплющивши очі, сперся на стіну.

Дядько Кіндрат замріяно сказав:

— А от якби справді їх приручити? Диви, які розумні. Вони ж і вранці можуть ходити, і ввечері…

Семен нахилився до Івана:

— Що, голова?

Той тільки очима кліпнув. Ну що ж, доведеться, мабуть, і сьогодні його сіль тягнути. Добре хоч не самого Івана.

— …А вони зі своїми хіба спільної мови не знайдуть? — дядько Кіндрат все ще вигадував щасливе майбутнє.

— Та тихше ти, — раптом обізвався отаман, — бачиш, людині погано.

Дядько Кіндрат збився:

— Та що я? Я ж нічого. Нехай відпочиває. Я ж хіба заважаю? — і зразу перейшов на два тони нижче, розповідаючи, що коли молодий був, то до села дісталися мандрівники з півночі і розповідали, що там теж люди є. Там високі гори з печерами, а в них багато людей, мало не вдесятеро більше, як у нас…

Семен слухав неуважно. Він дядькових казок наслухався ще коли туди йшли.

— А Горобець, добрий козак був, це старого Горобця небіж. Пам’ятаєш Горобця, Левку? Так він каже…

Отаман не відповідав, Гриць все ще був не в настрої, і старий, що лишився без публіки, поступово замовк. Так вони й сиділи в цілковитій мовчанці — чи думали про щось, чи їжу перетравлювали, дрімаючи потихеньку. А Сонце надворі вже схилялося до обрію, в безсилій люті шмагаючи променями землю.

Іван пройшовся кімнатою, позіхнув, покрутив головою.

— Ну і як?

— Та нічого, жити можна. Ет, чорт, не щастить, так не щастить, — він ще покрутив головою, прислухаючись до своїх почуттів, і вилаявся.

Дядько Кіндрат заспівав собі під носа:

— Добре вам, дядьку, сміятися, як не вам перепало, — образився Іван.

— А мені перепасти не може, я заговорений.

— Жінка сказала, що як вб’ють, то додому не пустить, — дядько Левко приєднався до загальної розмови.

— Це точно, — продовжував сміятися дядько Кіндрат, — пам’ятаю, колись мене зачепило, молодий був, дурний, так вона…

— Гуп-гуп-гуп! — залізні двері загули під ударами. Чумаки враз підхопилися.

— Так, вскочили, — мало не із задоволенням підвів підсумок дядько Кіндрат.

Знадвору почулися голоси.

— Хазяїв шукають, — сказав отаман. — Стерво!

— Може, відсидимось? — Іван запитально подивився на нього.

— А як же, відсидишся ти. Зараз… Ану, Гриць, відгукнися їм.

Гриць підійшов до вікна і почав одсовувати крайні камінці.

— Казав я, що не треба затримуватись тут, — проскрипів ззаду дядько Кіндрат, хоча Семен не міг пригадати, щоб він колись таке казав.

На бурчання ніхто не зреагував. Гриць просунув у зроблений отвір автомата і дав коротку чергу.

— …ах-ах-ах!

Луна застрибала баштою і злилася з криками іззовні. Зразу ж їй відгукнулися автомати знадвору, і кулі задзьобали багатостраждальні двері.

— Не подобається, — отаман зловісно ошкірився. — Грицю, скільки їх там?

— На одного менше, — задоволено відповів той.

— А всього?

— Небагато. Штук шість-сім. Сховались.

— Зрозуміло, — отаман підійшов до вікна, одсунув Гриця. — Ану дай я.

Він обережно визирнув надвір.

— Наволоч, ні чорта не видно.

Семен не відчував нічого — ні розгубленості, ні навіть цікавості. Він просто очікувально дивився на дядька Левка. Той зараз просто пояснить їм, що робити, і все буде добре. А поки що задумався, бо він головний.

Отаман окинув поглядом товаришів:

— Так, хлопці, справа кепська. Верхніх небагато, але нам багато і не треба, щоб постріляли. Де вони — не видно, — дядькові слова луною відбивались від стін і губилися десь нагорі. — Тому зробимо так: зараз до вікон стають Гриць із Семеном і уважно… — він на мить зупинився, подивившись на Семена, — уважно дивляться. Як сунеться хто