Зоряний вуйко - Брати Капранови

Щось в її обличчі та рухах було невловимо кокетливе, жіноче. А менший був хлопчиком. Виблискуючи хитрими оченятами, він з таким захватом відбирав іграшку в сестри, що вона врешті мусила поступитися і з заздрістю дивилась, як той засовує багатостраждального капелюха до рота, всім виглядом своїм висловлюючи страшний захват. Аж ногами сукав.

Семен зирнув по кімнаті. Виявилось, що дядько Кіндрат теж не спить, а дуже уважно спостерігає за малими. Зустрівши погляд Семена, старий підніс вказівного пальця до рота:

— Тсс!

Тим часом капелюха вже було кинуто і знайдено більш цікаві іграшки — недогорілі дрова в багатті. Вимазуючи себе й одне одного, дітлахи лагодили з них якусь складну споруду, неодмінно пробуючи все на смак. Найцікавішим було те, що вони робили це в цілковитій тиші. Семен уявив, скільки галасу було б зараз від людських дітей, і здивувався.

Але тут верхненята подали голос, бо прокинувся Іван. Він зітхнув тяжко, рвучко сів і тільки тоді відкрив очі. Верхненята полохливо підхопилися, побачивши у своєму кутку людину, і запищали з розпачу.

— А це що таке? — Іван здивовано закліпав очима. Від дверей почулася голосна лайка Гриця.

— Ти ба! — Іван протер очі й позіхнув. — Дядьку Кіндрате, ви що, дитячий садок відкрили?

Дядько Кіндрат, не відповідаючи, підвівся і, схопивши в оберемок, переніс верхненят в єдиний вільний куток, де тільки-но лежав сам. Малі злякано причаїлися.

— Як твоя голівонька, козаче? — подав голос дядько Левко. Чумаки поволі прокидалися. Іван обережно покрутив головою:

— Поки не рухаєш, загалом добре, — він підвівся повільно, але досить впевнено. — А що це дядько верхненят виховують?

Дядько Кіндрат, який не звик бути об’єктом глузувань, мовчки всівся біля свого заплічника. Отаман хитро посміхнувся:

— Та то він старий вже став. Хоче верхненят приручити, щоб вони за нього чумакували. А він тоді тільки сидітиме та сіллю торгуватиме.

— А з нами поділитесь, дядьку Кіндрате? Товариші все ж таки, — Іван підморгнув дядьку Левку змовницьки.

«Так йому й треба, — подумав Семен. — А то патякає завжди, не відчепишся».

Зі сходу Сонця минуло годин, мабуть, з вісім. Що там коїлося на вулиці, подивитись, звісно, було не можна, але відчуття часу, яке дуже рідко підводило чумаків, говорило, що скоро вечір. Ще кілька годин перепочити, і в дорогу. До дому ще он як далеко.

Гриць знову приніс дрова — варили куліш. До речі придалися залишки м’яса і, звичайно, ціла жменя солі. Чумаки були багатшими за всіх багатіїв.

— Ой, добрий буде куліш! — дядько Кіндрат помішував ложкою в казанку. — Чумацька їжа. Ти пам’ятаєш, Левку, Непийводу? Ото лицар був! Кіло солі міг з’їсти. Отак бере жменями — і до рота. Сам бачив.

Семен недовірливо посміхнувся. Хіба ж таке буває? А дядько Кіндрат вів далі, анітрохи не зважаючи на його посмішку та веселі очі отамана.

— Та й взагалі, хлопці були тоді, я вам скажу… А Гриць, пам’ятаєш? Той, що з Хмеликом ходив. Ото був козак… А тепер, — дядько скептично скривився.

— Не той тепер Гриць пішов, — філософськи зауважив Іван. — Наш Гриць — то хіба Гриць? От тоді був Гриць — всім Грицям Гриць…

Семен пирснув. Дядько Кіндрат з презирством обдивився всіх:

— Йолопи ви. Один дурість скаже, а всі регочуть. Ну чого б я ото гиготів, га?… Та вам же до тих хлопців, як до солі рачки… А Гриць той, якщо хочете знати, напівверхній був. Мати в нього наша була, а батько — верхній. То він в матір удався.

Тут вже і Гриць не витримав:

— Ти цеє… дядьку, слухай… ти бреши, та не забріхуйся, — він обурено стукнув кулаком по підлозі. — Де ж це бачено, щоб таке… щоб люди з верхніми… Ти давай, не бреши.

Дядько Кіндрат аж підхопився:

— Хто? Я брешу? Та коли я з цими хлопцями ходив, твій батько ще цицьку ссав. Я брешу! — він обурено вимахнув рукою, упустив ложку в казан і поліз її діставати, обпікаючи пальці. — Та ти знаєш, що верхні — то ті самі люди. Тільки як Сонце образилось, люди під землю пішли, а вони зверху залишилися… Брешу… Молодий ще… Ф-фу, — він таки витяг ложку і почав обсмоктувати то обпечені пальці, а то вимазане в крупі руків’я.

— Е-е-е, дядьку, ви нам трохи залишіть, — схопився жартома Іван.

А Гриць від останніх слів дядька Кіндрата аж закипів:

— То що, ті цуценята, виходить, як людські діти?

Всі, немов за командою, обернулися до цуценят. Ті боязко визирали зі свого кутка. Ну зовсім тобі як звичайні дітлахи, бо луски при мерехтінні багаття видно не було, а тільки очі — великі та сині.

— Тьху ти, — Гриць розлючено підвівся, перейшов до дверей, сів там і ображено замовк.

Дядько Кіндрат відчув себе на коні:

— От бачите, образився. Бо дурний. А розумну людину послухати не хоче, — він знову взявся мішати куліш. — То я вам скажу, що раніше верхні від людей майже не відрізнялися. А луска у них від Сонця з’явилася. От погуляй під Сонцем, і в тебе виросте. Хе. Уявляєте — Гриць із лускою.

Знову бреше старий. Ото вже людина. Його аби слухали, а він що хочете вигадає. Семен крадькома подивився на малих. Ті без загальної уваги почувалися значно краще і потихеньку засвоювали нові території. Хлопчик підступився до дядькового заплічника, а дівчинка, хоч трохи і висунулася з кутка, але далі йти не наважилася. Вони кумедно так рухались, ці малі: пролізуть трохи рачки, а потім лягають на пузо, відпочинуть і знову повзуть.

За дурними балачками трохи не пригоріла їжа. Дядько Кіндрат, зсунувши на пальці край рукава, зняв казан з вогню.

— Агов, Грицю! — загукав він. — Іди-но кашу їсти.

Гриць не відповів, але все-таки прийшов і похмуро всівся разом зі всіма біля казанка. Куліш виглядав смачно — що не кажи, а дядько куховарив знаменито. Взялися до страви. Їли