Зоряний вуйко - Брати Капранови
— А як Гриць стрибнув, я гадаю, коли не вчепиться, так від землі відіб’ється і назад полетить…
— Ой, хлопці, думав, ніколи не наважусь. Така височінь. А як гукнули…
- Іване, а як твоя голівонька? Га? З переляку забувся?
Що ж це таке? Це виходить, вони своїх підірвали?
— А ви, дядьку, як молодий бігаєте.
— Доживеш до мого віку — і ти так побіжиш.
— А як за дівчатами, мабуть, ще краще?
— От чортова порода. Ну, з вами не скучиш, — обізвався дядько Левко. — А я думав, не вискочимо, га, Семене!
Семен сіпнувся, наче прокидаючись:
— Що?
— Злякався, кажу?
— Так, — зізнався щиро.
— Це добре. Значить життя любиш. Молодець.
Семен не зрозумів, хвала це чи гана, а тут дядько Кіндрат додав:
— Тепер можна і вдома про нашу пригоду розповідати. Звісно, якщо верхніх на десять помножити.
Семен усміхнувся. А може, вони і не підірвалися. Може, вони сховались під сходи — маленькі ж. Бояться. Тож сховалися, і їх не зачепило. Може ж таке бути? Або на сходи вилізли, за чумаками.
— Ну що, козаче, підеш попереду? — отаман стояв поруч.
— Авжеж, — Семен трусонув головою, підвівся і взявся за автомата, — тільки палицю треба виламати, щоб гадюк лякати.
Битий шлях-II
Баба визирнула з печери у провулок, видовбаний у щільному граніті, і миттю закрила, затулила собою хвіртку, наче в постаті, що сунула тунелем у червонуватих променях вуличного світла, крилася якась загроза. А потім загорлала, запричитала так, немов і не чоловік то був, а сам сатана:
— Ну чого це ти сюди йдеш? Ну що тобі потрібно? — голос баби віддавався галереями і скиглив по кутках нудним відлунням. — Сам ледащо, і людину збиваєш… Тільки спокій якийсь у хаті настав, а він вже йде! Ну що тобі, га? Ну чом би ти не йшов далі? І як вас тільки таких земля носить, як вас свині не зжеруть?! Ходять, ходять… Нема хазяїна. Кажу, нема, — баба вдалася до військових хитрощів. — Йди собі, йди. Нема. Мало вам босоти, гультяям, неробам. Ходите, ходите. Нема, тобі кажуть. Не пустю.
Петро, розбуджений бабиним скавчанням, вийшов на ґанок і зіщулився на ліхтар.
Треба ж так кричати. Мабуть, усе місто сполошила, триндичиха.
Баба поки що його не бачила, тому продовжувала стійко боронити хвіртку, закликаючи ворогу на голову всі кари земні та верхні. А перед бабою, спокійно сприймаючи прокльони, стояв Терентій Яровий і тільки іноді всміхався на найбільш образні бабині вислови.
— Що там таке? — гукнув Петро з порогу.
Баба спинилася і люто загарчала, побачивши, що позиції не утримати.
— Драстуйте вам, — озвався Терентій. — А що це тепер за звичай, щоб лаятись біля хвіртки? Раніш хоч до хати пускали.
Петро виразно глянув на бабу, і та покірно покинула свою позицію, побажавши на останнє Терентію, щоб смерті не дочекавсь, а дітям його дітей — щоб лаяли свинячого батька, сто болячок йому в печінку, як згадають.
Терентій на це тільки посміхнувся:
— Добра в тебе сторожа. Ну, здоров бувай, козаче. Щастя тобі в новій хаті.
Петро відчинив двері та провів гостя до вітальні з високою стелею та аркою. Це була гордість хазяїна, в такій кімнаті не те що гостей — весілля можна гуляти, всім місця вистачить. Терентій перехрестився на покуття.
— Сідай, — і поки гість роздивлявся, що до чого в новій хаті, на столі з’явилися склянки та пляшка — настоянка на поросячих хвостиках, пам’ять про хазяйські подвиги.
Випили за нову хату. Петро похвалився, як, вивозячи каміння наверх, здобув п’ятеро підсвинків, що хвости тепер у пляшці, а шостий з’їв Сірка й утік, падла. Пом’янули Сірка, і Яровий поставив склянку:
— А що, хазяїне, чи не дуже ти заморився, вирубуючи собі хату, га? А чи може, тобі вже гроші не потрібні, а може, й хліб без солі їстимеш?
Петро у відповідь тільки посміхнувся і спитав:
— Хто йде?
— О-о, — зразу почав перелічувати Яровий, — компанія добра: по-перше, Григір, ну і, звичайно, дід Ївко. Я, по-друге, і ти осьо, якщо згодишся. Сердюки брати, Тимко, можливо, пристане, ну і шмаркачів, звичайно, трохи. Добрі загалом хлопці, я їх бачив. Ну то як?
Компанія і справді збиралася непогана. Сердюки, хоч і молоді, але в дорозі вже були. Тимко — біс з ним, можна і без Тимка. А інші… Григір поганих не вибере, аби слухались.
І гроші зараз не завадили б — скільки в цю хату бухнули, а тоді ще можна буде добудувати комори і дітям кімнату більшу, щоб гралися, і Орисі вже потроху посаг збирати, дарма що мала, й не озирнешся, як засватають.
А з Григором іти — кращого не треба, отаман добрий, може, тому що дід йому ворожить, біс зна, але правда, що фартить.
— Ото вже хазяїн, так хазяїн, — перервав Петрові міркування Яровий, — поки все не вирахує… Ну як, надумав?
— Надумав, — зізнався Петро.
— Оце козацька душа! — зрадів гість. — Оце я люблю! Давай тоді, наливай по останній, збризнемо угоду, та піду я, бо ще треба до Сердюків.
Проводити Ярового Петро вийшов аж за хвіртку, і тут побачив, що баба вже збігала за Одаркою, і тепер обидві вони стоять попід стіною у повній бойовій готовності. В Одарки підозріло блищали очі.
Терентій шморгнув носом, нахилився до Петрового вуха:
— Тримайся, козаче, не здавайсь. Я за тебе поручився.
