Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
Після Великої Темряви Стригуна, який опинився на самому дні київського життя — серед «слизовиків», котрі привчили його до галуїну, — знайшов і наблизив до себе Ігор Палій — майбутній міністр оборони. Він доручив полковнику Стригуну створити Управління охорони — своєрідний особливий відділ при міністрі й спеціальний інтелектуальний центр, що міг би виконувати будь-які накази міністра. Так виник ІНКОМ — Інститут нових комунікацій, основу якого становили хакери колишнього відділу «Е», керованого Стригуном. На чолі ІНКОМу Стригун поставив майора Шпака.
Саме цей недоладно довготелесий молодий чоловік у зелених окулярах, в яких мав вигляд сліпого старця, стояв перед Стригуном. Годину тому Стригуна розпинав слідчий військової прокуратури, який, не маючи жодних фактів, намагався розколупати стару історію загибелі гелікоптера з Войчишиним та генералом Громом на покладі. Хоча Стригун і розумів свою інтелектуальну вищість над цим юридичним паперожером, проте мусив після допиту ковтнути добру порцію горілки «Срібна офіцерська», від чого заспокоєння теплою хмарою накрило його душу.
Майор Шпак стояв перед ним внутрішньо виструнчений, хоча тіло його було скривлене в лівий бік, наче начальника ІНКОМу схопив радикуліт.
— Ти що мене підставляєш, йолопе? — розтягував із насолодою слова Стригун. — Ми ж домовлялись, що «сині» виграють навчання. Я так і доповів міністру.
— Хіба ж ми думали, що вони пустять «ящірок» через ліс? — виправдовувався Шпак.
— Через ліс-переліз, — перекривив його Стригун. — А голови вам, мудакам, навіщо? Щоб каски зсередини гріти? Чому охорону штабу не виставили?
— Штаб був ідеально схований. Він був накритий електромагнітним вакуумом…
Стригун, помітивши тремтіння рук, забрав їх зі столу.
— Вакуум у ваших головах. Міністр дуже невдоволений.
Раптом якась важлива думка майнула в голові Стригуна:
— Скільки «ящірок» було у вашому розпорядженні?
— Три.
— Ви що, не вмієте з ними працювати?
Шпак ще більше перехилився в лівий бік.
— Вміємо. В нас є чудові оператори. Але…
— Тоді бери ці «ящірки» і готуй операторів. Тільки надійних. Тренуйтесь удень і вночі. Це наказ міністра, — сказав Стригун.
— Слухаюсь, — спробував вирівняти орієнтацію тіла Шпак.
— Крім того, той документ, що ви готували…
— Пойняв, — Шпак відчув страх смерті — чи то за невиконання наказу змовників, чи за державну зраду, про яку недвозначно свідчила програма дій.
— Документ поганий, особливо в частині пропонованих змін. Конструктиву мало.
— Пойняв.
— Іди.
Залишившись на самоті, Стригун знову поклав руки на стіл і уважно придивився: руки не тремтіли. Тоді дістав із шухляди металеву пласку, еліпсовидно зігнуту фляжку й ковтнув теплувату гірку рідину. Відчув радість — не від горілки, а від ідеї. Повільно сховавши папери до сейфу, перевіривши всі шафи й поставивши кабінет на сигналізацію, Стригун вийшов на вулицю. Ходив у цивільному темно-сірому костюмі й чорній неопреновій куртці з каптуром. Над Києвом западали ранні сутінки, хоча захід ще вабив весняним світлом. Перейшовши вулицю, Стригун ступив до парку, щоб перетнути його навскіс й піти далі, до площі Перемоги, де жив у 30-поверховому будинку. Біля пам’ятника невідомому письменнику вже юрмилися бомжі й наркомани, серед яких Стригун знав кількох «слизовиків», з якими переховувався під час Темряви в тунелях київського метрополітену.
— Не буде закурити? — звернувся до нього незнайомий у зеленому армійському бушлаті й чорній в’язаній шапочці, глибоко насунутій на голову. Поки Стригун витягав пачку цигарок «Президент», незнайомий тихо сказав:
— Можу запропонувати косячок від Вінсента.
Стригун відчув тремтіння рук і одразу якимось внутрішнім нюхом пізнав незнайомого, хоча той і змінився невпізнанно.
— Через тридцять хвилин в барі «Євбаз», — вимовив нервово (боявся, що військова прокуратура встановила за ним стеження) й, почекавши, поки Полковник із сицилійською засмагою забере три цигарки (знак, що за ним ніхто не стежить), швидкою ходою пішов за звичним маршрутом — туди, де колись були руїни цирку, а тепер — розважальний комплекс «Арена-Либідь» із барами, порношопами, кабінками щастя, кінотеатрами, ігровими залами та відділеннями банків, де можна було одержати короткостроковий кредит.
Бар «Євбаз», в якому збиралися переважно геї і симпатики III Райху, був стилізований під київську кнайпу часів німецької окупації міста 1941–1943 років: на стінах — німецькі накази від вересня 1941-го: «Всім жидам Києва і околиць зібратися на розі Великої Дорогожицької і Дегтярівської вулиць», оголошення про розстріли саботажників, диверсантів і комуністичних агітаторів, плакати з карикатурами Сталіна, якого по голові б’є сталевий німецький кулак, на руці — червона опаска зі свастикою, і закликами до Першотравня — Дня трудящих Європи, що об’єдналися в боротьбі з большевізмом. Ця наочна агітація висіла на стінах, обклеєних темно-тюремними довоєнними совєтськими шпалерами. На маленькій сцені грав невеличкий оркестр — акордеон, скрипка, гітара, ударні — троє молодих хлопців і дівчина-скрипалька, вбрані в мішаний одяг воєнних часів — німецькі френчі, радянські галіфе. Грали і співали німецькі пісні, з-посеред яких Стригуну особливо подобалася пісня на мелодію «Авіаційного маршу», виконана оркестрантами:
Відкрито шлях для наших батальйонів, відкрито шлях для штурмових колон. Нам сяє свастика — надія мільйонів. Всі вороги здадуться нам в полон. Все вище, і вище, і вище нас Гітлер звитяжний веде. Мета наша ближче і ближче. Червона фортеця впаде.