Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Я мимоволі глянув на Ліду. Тінь якоїсь тривоги лягла на її обличчя. Та тривога ця враз зникла, коли Ярослаз підійшов до дівчини, взяв її під руку і запропонував повернутися додому.

— Ви обіцяли, що після обіду ми весело проведемо час, — гукнув я Ліді і показав годинник.

Вона засміялась. Саме був час обіду, а ми забилися далеченько від дому. Якщо повертатися пішки, то це мало забрати принаймні годин п’ять, зважаючи на нашу втому.

Попрощавшись з Учан-Чаном, ми пройшли стежкою повз маленьке селище дорожнього управління і вибралися на шосе. По ньому часто проїздили автомашини, але вони були перевантажені. Найбільше, на що можна було розраховувати, це попросити якогось шофера посадити одного пасажира біля себе. Я запропонував в першу чергу відправити в такий спосіб Ліду, але Макаренко згадав, що тут досить часто проходять автобуси, — отже, якщо там будуть вільні місця, ми зможемо зупинити його. Вирішили підождати з півгодини.

Сіли на мурованій огорожі вздовж шосе, біля крутого повороту, де машини уповільнювали хід.

Але автобуса щось довго не було.

— Доведеться добиратися пішки, — промовила Ліда і підвелася з свого місця.

Мені жаль було дівчину. Наша прогулянка помітно втомила її. З обличчя її зник рум’янець, під очима лягли темні тіні.

На наше щастя, тільки ми підвелись, як показався автобус з причепом. Ми підняли руки, і шофер спинив машину. Знайшлося якраз три вільні місця: двоє в моторному автобусі, третє — в причепному. Ярослав і Ліда зайняли два передніх, а я поліз у причіп і, пробравшись на задню лаву, сів біля віконця. Умощуючись, я ненароком штовхнув пасажира, що там дрімав. Він прокинувся, подивився на мене і простяг руку.

— Здрастуйте, Олексо Мартиновичу, — почув я знайомий голос.

То був лікар Барабаш. В цей час шофер натиснув на сирену, дав газ, і автобус рушив далі.

Стомлений подорожуванням у горах, я швидко заснув, поринаючи у світ скелястих прірв, водопадів, горбів і річок. Спав, мабуть, міцно, але серед ночі мене розбудив стук у двері. Я прокинувся і одночасно з тим стуком почув поспішні кроки в коридорі. Здавалося, хтось швидко біг. Десь стукнули двері. В готелі наче була якась метушня.

“Чи не нова катастрофа?” — майнула думка.

Схопився з ліжка і, навіть не засвічуючи електрики, відчинив двері. На порозі стояв Аркадій Михайлович.

— Голубе, будь ласка, вийдіть на хвилинку, — попросив він.

— Що трапилось? — спитав я.

— Несподівано Ліда захворіла. Треба комусь податися до аптеки.

Повз нас пробігла покоївка з якимись пляшками в руках.

— Зараз буде гаряча вода! — кинула вона на бігу професорові.

— А лікаря викликали?

— Біля неї Барабаш, — відповів старий.

Я швиденько взувся, накинув поверх піжами пальто і готовий був бігти. Аркадій Михайлович сунув мені в руку рецепти і наказав просити в аптеці, щоб ліки видали негайно.

— Що ж у неї таке? — спитав я, виходячи з кімнати.

— Приступ сильного болю… Потім розкажу. Біжіть. Ви знаєте, де аптека?

— Знаю, — відповів я і, не затримуючись, вискочив на вулицю.

Аптека була недалеко. Там мене ждав уже черговий фармацевт, якого розбудив телефонний дзвінок Аркадія Михайловича.

Хвилин через двадцять я повертався з якимись ампулами, краплями і електричною грілкою.

“Що сталося з Лідою? — думав я. — Чи не отруїлась вона чим? А може, цей приступ має якесь відношення до діабету?”

Я чув, що при діабеті буває кома,[22] але уявлення про неї мав дуже неясне. Знав лише, що кома призводить до смерті.

Аркадій Михайлович забрав медикаменти і попросив мене посидіти в коридорі біля кімнати, що її займала Ліда.

— Не треба турбувати хзорої, — сказав він і зник за дверима.

Через кілька хвилин професор вийшов і сказав, що хвора в забутті.

— Аркадію Михайловичу, та скажіть же, що з нею, — благав я старого.

— Ох, голубе, я й сам до пуття не знаю. Бачив тільки, що Барабаш дуже схвильований.

— А коли та як ви дізналися? Хто вас покликав?

— Вона сама подзвонила черговій покоївці й попросила покликати мене. Коли я прийшов, Ліді було дуже погано, і я негайно сповістив Барабаша. А потім збудив кастеляншу та вас.

В цей час у коридор вийшов блідий і стурбований Барабаш. Він попрохав нас зв’язати його телефоном з начальником дільниці. Я зараз же подзвонив на квартиру до Кротова. Барабаш, узявши трубку, почав благати начальника дільниці, щоб він допоміг замовити експресний літак, щоб перевезти хвору до Іркутська.

Почувши це, я скам’янів. Ясно, становище Ліди було надзвичайно важке.

Барабаш, як видно було з розмови, договорився з Кротовим.

Через кілька хвилин подзвонили з аеродрому і сповістили, що літак зможе вилетіти через дві з половиною години. Це повідомлення прийняв уже я і негайно переказав його Аркадію Михайловичу. Професор подзвонив у гараж і викликав санітарну машину. Барабаш з кимось розмовляв по телефону, прохаючи прислати медичну сестру, яка б разом з ним супроводила хвору.

В коридорі з’явився Макаренко. Не знаю, хто його збудив і сповістив про тяжку новину. Він підійшов до нас і тільки хотів щось спитати, як з кімнати вийшов Барабаш.

— Можна мені зайти? — звернувся він до лікаря.

— Ні, не треба, — відповів Барабаш. — Вона зараз непритомна.

Макаренко мовчки дивився на лікаря, немов щось зважуючи, а потім тихо спитав:

— Що з нею?