Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні
Тепер Аркадій Михайлович зміг показати нам цю печеру, розміром сорок мільйонів кубометрів, всю освітлену електричними сонцями. Висота її подекуди сягала сорока метрів. Міцну базальтову стелю підпирали сотні металічних і кам’яних колон, дно було засипане відповідними грунтами, як того потребували насаджені тут рослини. Поки що печера виглядала як велике поле, вкрите високою зеленою травою з синіми й червоними квітами.
Ми з насолодою дихали свіжим озоновим повітрям з домішкою пахощів троянд і конвалій. Ці пахощі постійно давали рослини, вирощені Аркадієм Михайловичем ще в себе на солярії. Спогадом про солярій був ще один об’єкт на підземному полі. На невеликому майданчику при виході з тунелю ми зустріли чистенького огрядного чоловічка в зеленій формі підземного лісника.
— Це товариш Черепашкін, — відрекомендував його Аркадій Михайлович.
— Той самий? — спитав Черняк.
— Я — Семен Іванович, — втрутився в розмову Черепашкін.
Так, це був колишній комендант будинку, а тепер комендант підземних зелених насаджень. Трохи пізніше професор розповів, як тут з’явився цей дивак. Виявляється, що незабаром після того, як Томазян звільнив цього маніяка з-під арешту, він дістав ще одне звільнення. На його телеграфний запит про долю ввіреного йому будинку Черепашкін дістав повідомлення, що його знято з посади за безглузді вчинки і виїзд до Сибіру.
— Він прийшов до мене, — розповідав професор Довгалюк, — і так плакався на свою долю і так просив йому допомогти, визнаючи свої помилки, що мені кінець кінцем стало шкода дивака.
Черепашкін помітно змінився: був дуже прислужливий перед професором, ні з ким брутально не поводився, тільки залишався таким самим недотепою, як і раніш. Він ішов слідом за нами, прислухався до кожного слова, виконував кожне бажання, хоча його й не просили.
Аркадій Михайлович і Тарас водили нас поміж грядками, де здіймалися невеличкими кущами щойно посаджені дерева. Це був розсадник численних порід дерев, що мали заповнити підземні сади. Різні породи пальм, евкаліпти, лілії вирощувалися тут. Але крім цих субтропічних рослин, Аркадій Михайлович не менше цікавився звичайними дубами, грабом, осикою, березою, яблунями, грушами, вишнями й черешнями.
— Ми їх вирощуватимемо, — розповідав ботанік, — на менших глибинах, де температура помірніша.
— А що ви думаєте про такі речі, як картопля, помідори й інша городина, щоб постачати наші їдальні та буфети? — спитав Саклатвала.
— Думаю і про це, хоча досліди ще не закінчені. Ми пробуємо вирощувати також кавуни та дині. От людей у мене невистачає. Всі захоплюються технікою, а про ботаніку забувають, — скаржився Аркадій Михайлович.
— Ретельніше підбирайте собі помічників, — рекомендуваз Саклатвала. — А ми допоможемо вам коштами та тією самою технікою. Ну, а ви, юначе, — звернувся він до Тараса, — чим хочете бути — техніком чи ботаніком?
Тарас ніяковіючи, що він ще вагається, чому віддати перевагу, але так чи інакше вирішив присвятити своє життя дослідженню і освоєнню підземних глибин.
Академік узяв хлопця під руку і кілька хвилин ходив з ним доріжками плантації, розпитуючи про успіхи в учобі, про наміри на найближче майбутнє.
— Бачиш, Тарасе, — сказав він, — дещо з твоєї ідеї про підземний шлях здійснилось. Інженери перетворили дитячу фантазію в реальність. Але не можна жити самими фантазіями. Треба вчитися здійснювати їх.
— Та моя ж фантазія ще остаточно не здійснена.
— Як же так?
— Я мріяв, що поїзди ходитимуть не паралельно земній поверхні, а навпростець. Тоді вони рухались би швидше за літаки.
— Раджу тобі мріяти про щось інше. А з якою швидкістю ходитимуть наші поїзди, побачимо, — загадково відповів академік, усміхаючись і обнімаючи хлопчину.
Після обходу підземних садів начальник будівництва порадив Аркадію Михайловичу і Тарасові їхати до Москви або до Тихоокеанська, щоб узяти участь у першому рейсі підземного експреса.
— Угадайте, хто завоює першість — Схід чи Захід, — сказав він. — Тоді участь у першому рейсі вам забезпечена.
Ботанік і його секретар довго не могли вирішити, куди їм їхати. Аркадій Михайлович пропонував їхати в Москву.
— Там обов’язково закінчать раніш, — запевняв він, — і відтіля вирушить перший поїзд.
На думку Тараса, перший поїзд мав вийти з Тихоокеанська. Йарешті вирішили, що Аркадій Михайлович поїде в Москву, а ми з Тарасом на схід, до Тихоокеанська.
* * *Ми прибули до Тихоокеанська того дня, коли передбачалося закінчити будівництво.
Ще зранку на вокзалі підземної залізниці, який виходив тут майже на поверхню, стояв готовий електропоїзд, що складався з двадцяти п’яти металічних вагонів.
Віяв сильний вітер, і на морі лютував шторм. Високі хвилі били об набережну міста, яке лише рік тому було закладено тут і вже розрослося багатоповерховими будинками, численними вулицями та майданчиками. Через вітер літаки того дня не вилітали, пароплави ке заходили в бухту, і місто підтримувало зв’язок із зовнішнім світом лише з допомогою радіо, телеграфу та телефону.
На майданах, на перехрестях вулиць, на високих будинках виднілися величезні дошки з показниками змагання між Заходом і Сходом підземного будівництва.
О дванадцятій годині дня на дошках були такі цифри: Захід — 99,87 %, Схід — 99,86 %. Схід відставав від Заходу. Про показники змагання повідомлялося щогодини. Натовпи цікавих зростали біля дощок. Йшли останні години закінчення робіт у тунелі.
Хто переможе? Хто здобуде право пустити перший поїзд? Це питання хвилювало все населення міста та, мабуть, і населення цілої країни. О першій годині Захід мав 99,91 %, а Схід — 99,89 %.
Наші шанси попасти на перший поїзд явно падали. Ми пильно стежили за показниками і слухали повідомлення, що передавалися по радіо. Гучномовці сповіщали, що на східному секторі затрималося здавання вентиляційних шлюзів, тимчасом як у західному перевірено останню рейку.
Тарас хвилювався, хоча й не втрачав віри в перемогу колективу Східної зони.
О третій годині дня цифри були такі:
