Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

в очі й лише тоді почав говорити — спокійно, без жестів, обдумуючи кожне слово. Я втомився стежити за ним, а він все ще розповідав, іноді креслив пальцем щось по столу, очевидно відновлюючи в пам яті свого слухача якийсь план, потім узяв у руки олівець і, мабуть, робив підрахунки.

Що далі, то все уважнішим ставав Самборський. Він нерухомо стояв проти Макаренка. Не відривав од нього погляду, наче боявся пропустити хоч одне слово. Зрештою розпозідь Макаренка захопила його всього. Самборський ні разу не перебив колишнього друга. Він низько нахилявся над столом, стежачи за олівцем в руках свого співбесідника. Часом підносив руку до голови і розтирав чоло, не в силі, мабуть, відразу зрозуміти почуте.

Минуло з півгодини, а Макаренко все ще говорив. Я вже хотів облишити це безглузде підглядування і засвітити світло, коли трапилось щось неймовірне.

Самборський раптом схопився за голову, пробігся разів зо два туди й сюди по кімнаті, потім підбіг до Ярослава, схопиз його за плечі і почав щосили трусити його, щось кричачи.

Я перелякано схопився, готовий мерщій бігти, щоб розборонити їх.

Справді, там почалась боротьба. Маленький енергетик обхопив високого головного інспектора, зірвав його з стільця, спробував крутонути навколо себе.

Далі зоставатися байдужим спостерігачем я не міг. Щось надто серйозне, надто небезпечне сталося в кімнаті Самборського. Я метнувся до дверей і, перекинувши в темряві два стільці, вибіг в коридор. Треба було поспішати, і я мало не збив з ніг коридорного, коли повертав за ріг. Коли б не м’яка доріжка, що приглушувала мій тупіт, то я, мабуть, сполошив би весь готель.

Аж ось і кімната Самборського. Я вже підняв руку, щоб одним ударом розчинити двері і вскочити туди. Та в останню секунду до мене повернулась розсудливість, і я енергійно постукав.

— Ну, ну, заходьте, — почулося з-за дверей.

Я вскочив до кімнати.

Біля столу стояли Макаренко і Самборський. Хазяїн кімнати з досадою глянув на мене, як на нежданого відвідувача, що перебив йому надзвичайно інтересну розмову.

— Пробачте, можна до вас?

— У терміновій справі?

— Так… Ні…

— Тоді прошу вибачити. У нас ще на півгодини ділова розмова.

— Будь ласка, будь ласка… Я… потім зайду.

Доводилося повертати назад. Але несподівано Макаренко затримав мене.

— Олексо Мартиновичу, зараз звільняю вам Самборського. Він зайде до мене на кілька хвилин, подивиться на одну річ і тоді весь до ваших послуг.

— Дякую, дякую. Мені не дуже спішно, — промовив я і хотів уже вийти з кімнати.

— Чекайте, товаришу преса, — сказав Самборський. — Якщо маєте час, посидьте тут. Я швидко. Ви не ображайтесь.

Він силоміць усадив мене на канапі, а потім, узявши Макаренка під руку, вийшов з ним.

Коли двері розчинилися, із столу злетів маленький папірець і впав посеред кімнати. Я підняв його і побачив, що то телеграма. На ній було лише кілька слів: “З Іркутська. Макаренкові. Докладно інформуйте Самборського. Питання погоджено. Саклатвала”.

Я поклав телеграму на стіл і знову вмостився на канапці. Що мусила означати ця телеграма? Чи не її показував Макаренко Самборському, коли починав свою розповідь? Взагалі, що тут сталося і що я скажу Самборському, коли він повернеться? Признаюсь, я почував себе зовсім розгубленим.

Мені довгенько таки довелось посидіти на канапі. Самборський повернувся найменше через годину. За той час я встиг і заспокоїтись, і придумати причину своїх відвідин, і, мабуть, встиг би подрімати, коли б не побачив на столі грубезного довідника, який дав можливість коротати час.

— Пробачте, Мартиновичу, затримався, — сказав Самборський.

Він був надзвичайно веселий, очі в нього блищали.

— Мені хотілось би, — почав я, — взяти у вас інтерв’ю про ліквідацію поводі в тунелі. Для преси це матиме величезний інтерес.

— У мене інтерв’ю? Та ви що, з глузду з’їхали? Я щойно сюди прилетів, сам толком нічого не знаю, а ви… Та ви знаєте більше, ніж я!

Я, звичайно, розумів, що моя пропозиція була нісенітна. Та треба ж мені було з честю вийти з становища, до якого потрапив! І я дуже серйозним тоном мовив:

— Мені цікаво, як ви оцінюєте становище і якої думки про роботу по ліквідації наслідків катастрофи.

— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.

— Ні, не знаю…

Брехати, так брехати до кінця!

— Як не знаєте? Це ж усім відомо.

— Тобто я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.

Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: “мій друг Ярослав Макаренко”. Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!

ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ

Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.

Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.

Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.

— Мартиновичу, сідайте біля нас, — запросив Ярослав, показуючи мені на стілець за їхнім столом.

— Давно не бачив вас такою веселою, — звернувся я до Ліди, вмощуючись на тому стільці. — Здається, знов закохаюсь.