Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
На четвертий день, відійшовши від берега трохи далі, я побачив не більше як за п'ятсот ярдів од себе двадцять або тридцять тубільців. Всі вони — чоловіки, жінки та діти — були зовсім голі й сиділи навколо вогнища, як про те свідчив дим. Один, помітивши мене, сказав іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши коло багаття жінок та дітей, попростували до мене. Я побіг чимдуж до берега, сів у човен і наліг на весла. Спостерігши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перше ніж я встиг одплисти на безпечну відстань, пустили стрілу, яка глибоко увігналась мені у праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я відплив далі від берега, сяк-так висмоктав з рани кров і зав'язав ногу як міг.
Не насмілюючись повернутися назад, я вирішив податись на північ. Невеликий вітер подував мені напроти, тобто з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки й шукаючи, де пристати, я на північно-північний схід од себе побачив вітрило, що рухалось у напрямі до мене. Спершу я не знав, чи чекати на нього, чи ні, а далі огида до єгу взяла гору. Нап'явши своє; вітрило та взявшись за весла, я попростував на південь і ввійшов у ту саму бухту, звідки відплив уранці, воліючи потрапити до рук дикунів, ніж знову жити серед європейських єгу. Витягши човен на берег, я заховався за камінь біля того струмка з чудовою водою, про який я згадував вище.
Корабель підійшов до бухти, і з нього послали на берег баркас по свіжу воду (бо це місце, здається, було добре відоме). Я помітив човен, коли він пристав уже до берега і було пізно шукати іншого притулку. Матроси, висівши на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо з них, добре озброєні, обшукали всі розколини в скелях і нарешті надибали на мене. Вони зачудовано дивились на мій незвичайний одяг, на підбиті дерев'яними підошвами черевики, на хутряні панчохи. Все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходять голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені підвестися й запитав, хто я. Добре розуміючи цю мову, я звівся на ноги й відповів, що я — бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, і уклінно прошу дозволити мені попливти далі своєю дорогою. Вони здивувалися, почувши відповідь своєю мовою. З кольору мого обличчя вони впізнали в мені європейця, але не могли збагнути, що то за гуїгнгнми та єгу. До того ж і моя вимова, яка скидалась на кінське іржання, насмішила їх. Я ввесь тремтів зі страху та огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Та матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди прямую і таке інше. Я відказав, що народився в Англії. П'ять років тому, коли я виїхав звідти, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяло мені думати, що вони не поставляться вороже до бідолашного єгу, який шукає відлюдного місця, де б звікувати решту свого нещасливого життя.
Коли вони заговорили, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого неприроднішого. Для мене це було так само дико, якби собака або корова забалакали по-англійському, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі дивувалися на мій вигляд та незвичайну вимову, хоч і добре розуміли мене. Вони поводились зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевно, задарма відвезе мене до Лісабона, звідки мені легко буде дістатись додому, що двоє з них вергнуться зараз на корабель сповістити капітана про свою знахідку і дістати від нього розпорядження. Матроси зажадали, щоб я заприсягся, що не пробуватиму втікати, а ні — то мене зв'яжуть. Я вирішив погодитися. Їх дуже цікавило, як я тут опинився, але мої відповіді остаточно переконали їх, що я — божевільний. За дві години баркас, одвізши на корабель бочки із свіжою водою, повернувся назад з наказом капітана приставити мене на борт. Я впав навколішки, благав не позбавляти мене волі, але даремно — вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і відвели в каюту до капітана.
Капітан звався Педро де Мендес. Він був дуже чемний і шляхетний чоловік. Він попросив, щоб я розповів йому про себе, і запитав, чим почастувати мене. Він сказав, що я буду почесним гостем на судні, і наговорив стільки приємних речей, що я аж здивувався, бачачи таку чемність у звичайного єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і мало не зомлів од самого духу капітана та його матросів. Нарешті я попросив принести мені чогось попоїсти з моїх запасів у човні. Але капітан звелів подати курча і прекрасного вина, а після обіду наказав одвести мене в чисту каюту й покласти в постіль. Я ліг, не роздягаючись, а за півгодини, коли, на мою думку, екіпаж саме обідав, вийшов з каюти й хотів кинутись у море та спробувати допливти до берега, щоб не жити серед єгу. На жаль, один із матросів затримав мене, повідомив про мій учинок капітана, і мене замкнули в каюті.
По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатись, що штовхнуло мене на такий одчайдушний учинок. Запевнивши, що піклується лише про моє добро, він говорив дуже зворушливо, і кінець кінцем я вимушений був поводитись із ним, як з твариною, що має певні розумові здібності. Коли я коротенько розповів йому про свою подорож, про змову матросів проти мене, про країну, де вони мене висадили, та про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитись і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я запитав його, чи існує в їхній країні звичай казати те, чого немає, і запевнив, що майже забув про брехню, і що хоч би я прожив у Гуїгнгнмії й тисячу років, то не почув би там жодного слова неправди, навіть од найгіршого з їхніх слуг. Я сказав далі,
