Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан

— Знаю, я все знаю… Вотоло — зрадник і ворог, він із тим фейерверкером замах на імператора готував, а я — патріот, от і кажу, що Кузьма — біосплав… якщо зараз не вирвати…

— Цить!.. — засичав Яіре.

— …то ніякий пучок плазмової есенції не проткне космічний кордон Землі.

— Ти п’яний, ти божевільний!..

— Е, ні, це ти божевільний, а я щасливий, бо люблю імператора, хоч він і тюхтій, і Вотолу нізащо… А біосистема — величина змінна, змінна… — поривався іще сказати, та Яіре закинув руки за голову і рвучко вхопив ними брата за барки.

Вонад захрипів, ошкірившись, важко дихаючи. Ледь зігнувшись, Яіре пішов, несучи Вонада на одній для обох спині — так, наче то клумак який.

Кузьма сторопіло дивився на безформну масу, що даленіла у сутінках гаю. До нього поволі доходило сказане Вонадом, значить, вони все знають… Все? Ні, не все… тільки принцип, їм не стачае… Чого? Згоди Кузьми повернутись на Землю, згоди, яка утворить Поле Довір’я, а формулу біокоду виведуть миттю, вони це вміють. А він? Що він вміє, що він може тепер? Мовби поруч почулося батькове: “А як вас до людського приучають?” Потому порада Вотоли: “І зробіться політиком. На одну мить. На мить, від якої залежить багато, якщо не все…” Що ж, настав час відповісти обом. Кузьма зауважив зорі, великі та менші, вони запливали у темні провалля ночі й знов виринали звідти, мов грали у піжмурки з темним веселим братом. Смерть його тут або рабство — свобода й життя на Землі й самої Землі… Людина не частка, а ціле… А він, Кузьма? Смерть або рабство — ось вона, альтернатива свободи по цей бік межі допустимого…

На відміну від зрадника Вотоли, лакей Нінаглу політиком народився і хотів би ним умерти, а ще краще — жити вічно, не знаючи старості — цілком природне лакейське бажання. Проте Нілат не був би імператором, якби за зовнішнім лиском лакейських манер не вмів розпізнавати природніх бажань лакеїв. Розпізнав одразу. Уже й хотів сказати рішуче “Фас!”, та раптом згадав про лист деяких дослідників старовини, які твердили, що півтора століття тому предки чистокровних іппівців викидали поперед себе десницю і вигукували “хайль!” — багатозначне вітання-заклик, вітання-присуд. Згадавши про лист, Нілат згадав Вотоло, терориста від народження — собаці собача смерть! Так он воно що! “Фас!” — це команда для псів, яким був Вотоло, он де коріння його інструкції, ои через що він намовив Нілата бути обачним з фашистським вітанням, мовляв, конституцією заборонено. Смерть конституції! Я — конституція! Хайль! Смерть Нінаглу! Хайль! Першим лакеєм у імператора Нілата буде лакей Нілат, котрий теж хоче жити вічно й не знати старості, і це йому вдасться — вічно живе імператор, а лакеї старості не знають.

І ніби вітаючи іппівців з великою подією, колишня Держава Суверенів пальнула зо всіх гармат, і родина Нінаглу, оплакуючи домовину з тілом небіжчика, пройнялася ще більшою любов’ю до імператора: військовий салют над могилою — гідне пошанування днів і трудів лакея, що вмер за робочим столом від перенапруження:.”

…та ще до того, як фейєрверк-салют посмугував небо, ожинові зорі упали на мох і очі двох іппівців засвітились теплом і ніжністю, і жінка взяла з їхніх рук по зорі, і притулилась грудьми до кожної, і відчула, як серце вперше здригнулося передчуттям…

Коли Яіре й Вонада привели до імператора, той стояв за прозорою броньованою стіною, склавши руки на животі, чого не робив ніколи, хоч знав і раніше, що це поза великих. Лакеїв зупинили перед порогом фельдфебельським жестом, вони похололи, од них повіяло трамонтаиою й тундрою. Нілат надів рукавиці і шапку-вушанку, а двох конвоїрів забрали в госпіталь, де їм терміново ампутували обморожені нижні кінцівки.

Імператор, показуючи нігтем. на потерпілих, із серцем сказав лакеям:

— Ви — собаки!

— Ми — собаки, — одразу ж згодились лакеї, вони проти правди не перли, хоч якою б вона була приємною.

— От так, — імператор потер руки у рукавицях, задоволений відповіддю. — Самі зізналися, що належали до трупи Вотоли. Лакеї-собаки, як ті вовки: скільки не годуй, усе в ліс дивляться.

Нові конвоїри з кастрованих та без’язиких, почувши “от так” імператора, дружно гарикнули: “Хайль!”, — і лакеї усе зрозуміли, особливо Яіре, котрий уже втратив м’який свій тенор і більше нічого втрачати не збирався.

— Це Вонад усе… — просичав із надією, що брат не почує, а ні, той почув:

— Це Яіре! — і потягнувся руками до брата, стис йому горло, відчувши, як пальці Яіре в ту ж мить защепнули йому аорту.

Вони боролися до останнього і впали разом, як личить братам, підім’явши під себе одного з нових конвоїрів. Нілат розпорядився всіх трьох поховати з належними почестями, оголосити конкурс на кращий проект надгробного пам’ятника патріотам ІПП, а десять жалобних днів використати на профілактику у трудових колективах — щоб духом Вотоло не тхнуло!

Із духом було важкувато, проте за декаду впорались, дехто подекуди ще й достроково — за п’ять-шість днів і, не знаючи, що ж їм робити далі, на всякий випадок продовжили профілактику, щоб духом Вотоли не те що не тхнуло — й не пахло!

Підбиваючи підсумки декади, імператор Нілат представив до першої нагороди лакея Нілата, спростувавши цим скороспіле твердження купки церковників з близькими до них інтелігентами про те, що один у полі не воїн. Воїн, якщо це лакей-імператор або імператор-лакей, — хайль!

Чергове урядове засідання почав імператор Нілат:

— Шановні пани-чистокрівці! Зовнішня і внутрішня обстановка на нині вселяє надії. До життєво-буттєвого простору ІПП додалися нові, вам відомі простори. Непокоїть Земля. Можливість проникнення людей ракетами класу “Ікар” за межу дозволеного робить сьогодні Землю противником номер один.

Лакей Нілат згодився з імператором, ще й підкинув моральпо-інформативного:

— Тим паче ми такої можливості не маємо у зв’язку з масовими зрадами в урядовому ешелоні…

Імператор обірвав лакея на півслові:

— Яіре і Вонад — жертви гегемоніста Вотоли, ие забувай про це, інша справа, що вони бездарно провели слідство. Ось підтвердження — записи допитів Кузьми, профанація високого мистецтва!

Лакей Нілат кивнув.

Обоє довго й уважно слухали плівку: імператор з любові до імперії, лакей — з любові до імператора.

— Ну? — озвався імператор до лакея.

Лакей думав. Взагалі, є в нього міркування, але, пам’ятаючи долю Вотоли, лакей Нілат вагався: сказати чи ні? Що йому нині дорожче, власне життя-буття чи процвітання імперії, оточеної зовнішніми й начиненої внутрішніми ворогами? Важко сказати,