Фундація та Земля - Айзек Азімов

Світало. Небо, звісно, було ясним, пурпурового відтінку, однак сонце ще не зійшло. Над світлішим видноколом, там, де воно мало з’явитися, виднівся легкий серпанок.

— Тут холодно, — зауважив Пелорат.

— Ви відчуваєте холод? — здивувався Тревіз. Скафандри були добре ізольовані, і якщо з чимось і виникала проблема, то це з виведенням тепла.

— Ні, але дивіться… — Голос Пелората звучав через радіо­зв’язок у вусі Тревіза, а палець кудись вказував. У пурпуровому світанковому світлі розкришений кам’яний фасад будівлі, до якої вони наближалися, вкривала паморозь.

— З розрідженою атмосферою вночі холоднішає сильніше за очікуване, а вдень так само надміру теплішає. Зараз найхолодніша година дня, і мусить минути кілька годин, перш ніж нам стане надто спекотно лишатися на сонці.

Неначе його слова були містичним заклинанням, над вид­ноколом вигулькнув обідець сонця.

— Не дивіться на нього, — невимушено попередив Тревіз. — Скло вашого шолома відбиває світло і не пропускає ультрафіолет, однак це все одно небезпечно.

Він обернувся спиною до сходу сонця, дозволивши своїй довгій тіні впасти на будівлю. У нього на очах паморозь зникала під сонячним світлом. Кілька секунд стіна здавалася темною від вологи, а потім і та зникла.

— Звідси будівлі мають гірший вигляд, ніж із неба, — зауважив Тревіз. — Вони розтріскалися й осипаються. Гадаю, це через температурні зміни, і через те, що сліди води щодня й щоночі замерзають і тануть уже, мабуть, зо два­дцять тисяч років.

— На камені над входом вирізьблені літери, — сказав Пелорат, — але через осип їх важко прочитати.

— Можете розібрати, Янове?

— Якась фінансова установа. Принаймні я розбираю слово, схоже на «банк».

— Що це?

— Якщо те, що я думаю, — то будівля, де зберігали, забирали, обмінювали, вкладали й позичали грошові активи.

— На це відведена ціла будівля? Без комп’ютерів?

— Тут комп’ютери ще всього на себе не перебрали.

Тревіз знизав плечима. Подробиці стародавньої історії його не надихали.

Вони пересувалися дедалі квапливіше, менше зупиняючись біля будівель. Тиша й мертвотність надзвичайно пригнічували. Через повільну тисячолітню загибель, у яку вони вторгнулися, місто здавалося скелетом, у якому не лишилося нічого, крім кісток.

Вони досягли помірно теплої зони, однак Тревізові здавалося, що він відчуває жар сонця на спині.

Десь за сто метрів праворуч від нього гучно озвався Пелорат:

— Гляньте-но!

Вуха Тревіза задзвеніли.

— Не кричіть, Янове. Я добре чую ваш шепіт, наскільки б далеко ви не були. Що там?

— Ця будівля — «Зала світів», — одразу стишив голос Пелорат. — Принаймні мені здається, що напис означає саме це.

Тревіз підійшов до нього. Перед ними височіла триповерхова будівля з нерівним і засипаним великими уламками каміння дахом, неначе на ньому колись стояла якась скульп­тура, що розвалилася на шматки.

— Ви впевнені? — спитав Тревіз.

— Якщо зайдемо, то дізнаємося.

Вони піднялися п’ятьма низькими широкими сходинками й перетнули марнотратно велику площу. У розрідженому повітрі їхні оббиті металом черевики озивалися радше шепіткою вібрацією, ніж звуком кроків.

— Бачу, що ви мали на увазі під «великою, непрактичною й дорогою», — пробурмотів Тревіз.

Вони увійшли до широкої й високої зали, крізь витягнуті вікна якої лилося сонячне світло, надто яскраво освітлюючи поверхні, на які падало, проте лишаючи інше захованим у тіні. Розріджена атмосфера погано його розсіювала.

У центрі зали виднілася постать, більша за людську, на вигляд виготовлена із синтетичного каменю. Одна її рука відпала. Інша тріснула на плечі, і Тревіз відчував, що, як недбало її торкнеться, та також відламається. Він відступив, неначе, занадто наблизившись, відчуватиме спокусу до цього жахливого акту вандалізму.

— Цікаво, хто це? — спитав він. — Ніде немає підписів. Мабуть, той, хто це створив, вважав свою славу настільки очевидною, що його особистість не треба було встановлювати, але тепер… — Він відчув небезпеку філософствування й відвернувся.

Пелорат дивився вгору, і Тревіз простежив за напрямком його погляду. На стіні було вирізьблено написи, яких Тревіз не розумів.

— Дивовижно, — констатував Пелорат. — Їм, можливо, з двадцять тисяч років, але тут, частково захищені від сонця й вологи, вони досі розбірливі.

— Не для мене.

— Це старі письмена, та й навіть для себе вигадливі. Ану, що тут: сім, один, два… — Його мова перетворилась на нерозбірливе бурмотіння, аж тут він знову заговорив: — Тут перелічено п’ятдесят назв. Мало існувати п’ятдесят світів косміків, а це — «Зала світів». Припускаю, це назви п’ятдесяти цих планет, напевно, в порядку заселення. Аврора перша, а Солярія остання. Якщо бачите, тут сім колонок: у перших шести — по сім назв, а в останній вісім. Вони ніби планували таблицю сім на сім, а тоді постфактум додали Солярію. Я гадаю, старий друже, що цей список створений ще до того, як Солярію терраформували й населили.

— А на якій планеті ми зараз? Можете сказати?

— Якщо бачите, п’ята назва у третій колонці, дев’ятнадцята за рахунком, написана трохи більшими літерами за інші. Здається, укладачі списку були достатньо самовдоволеними, щоб відвести собі почесне місце. Крім того…

— Яка це назва?

— Наскільки можу розібрати, тут написано Мельпоменія. Ця назва мені абсолютно не знайома.

— Вона може означати Землю?

Пелорат палко захитав головою, але всередині шолома жест став невидимий.

— У давніх легендах є десятки назв на позначення Землі. Як ви знаєте, Гея — одна з них. Також Терра, Ерда та інші. Усі вони короткі. Мені не відомо, щоб їй давали якусь довгу назву, і я не знаю жодної, схожої на скорочену версію Мельпоменії.

— Тож ми на Мельпоменії, і це не Земля.

— Саме так. І крім того, як я вже починав говорити, ще кращий показник за більші літери — це що координати Мельпоменії зазначено як нуль, нуль і нуль, чого й варто очікувати від координат, які позначають власну планету.

— Координати? — Голос у Тревіза був приголомшений. — У цьому списку є і координати?

— Тут три числа для кожної назви, і я припускаю, що це координати. Чим іще це може бути?

Тревіз не відповів. Він розкрив маленьке відділення у частині скафандра, яка вкривала його праве стегно, й видобув звідти компактний пристрій, поєднаний із відділенням кабелем. Приклав його до очей і ретельно сфокусував на написах на стіні, силуючись виконати пальцями в рукавичках те, що зазвичай було б секундною справою.

— Фотокамера? — спитав Пелорат, що було необов’язково.

— Вона надішле зображення одразу в комп’ютер ко­рабля. — Тревіз зробив кілька знімків із різних ракурсів, тоді мовив: — Чекайте. Мені треба піднятися вище. Допоможіть, Янове.

Пелорат сплів руки, утворюючи підставку для ніг, проте Тревіз хитнув головою:

— Це не витримає мою вагу. Станьте навкарачки.

Пелорат так насилу і вчинив, а Тревіз, знову сховавши камеру у відділення, так само насилу забрався Пелоратові на плечі, а звідти — на п’єдестал статуї. Спробував обережно хитнути ту, перевіряючи на міцність, тоді поставив ногу на одне зігнуте коліно й скористався як опорою, відштовхнувшись і схопившись за безруке плече. Спершись носаками об якусь нерівність на грудях, підтягнувся і зрештою, кілька разів покрехтівши, зумів усістися