Фундація та Земля - Айзек Азімов
— Вона потрібного розміру?
— Оскільки вона відповідна, вона потрібного розміру, — кивнув Тревіз. — І також на потрібній відстані від зірки.
— Тоді в чому проблема?
— Ми зараз достатньо близько для аналізу атмосфери. Але виявилося, що аналізувати нíчого.
— Немає атмосфери?
— Вартої уваги. Це планета безживна, а інших, які оберталися б довкола сонця і мали б хоча б найменшу перспективу на життя, немає. Наша третя спроба нічого не дала.
3
Похмурий Пелорат помітно не хотів переривати нещасливе мовчання Тревіза. Він спостерігав із дверей до кабіни пілота, вочевидь, сподіваючись, що Тревіз почне розмову.
Тревіз не почав. Якщо тиша й могла бути впертою, то ця була.
Нарешті Пелорат уже не міг витримувати її та доволі боязко запитав:
— Який у нас план?
Тревіз підвів погляд і якусь мить дивився на Пелората, потім відвернувся й відповів:
— Націлюємося на планету.
— Але якщо там немає атмосфери…
— Комп’ютер каже, що атмосфери немає. До цієї миті він завжди говорив мені те, що я хотів почути, і я із цим погоджувався. Тепер він сказав мені щось, чого я чути не хочу, і я це перевірю. Якщо комп’ютер колись і помилиться, то нехай це станеться саме зараз.
— Думаєте, він помиляється?
— Ні, не думаю.
— Можете уявити собі причину, через яку він помиляється?
— Ні, не можу.
— Тоді навіщо ви завдаєте собі клопоту, Ґолане?
Тут Тревіз нарешті розвернувся на стільці обличчям до Пелората. Майже розпачливо скривився й сказав:
— Хіба не бачите, Янове, що більше я нічого придумати не можу? Ми не знайшли в перших двох світах нічого, що вказувало б на розташування Землі, а тепер і цей світ нічого не дає. То що мені тепер робити? Блукати від світу до світу, зазирати й казати: «Перепрошую. Де Земля?» Земля надто добре приховала сліди. Ніде не лишилося жодної підказки. Я починаю думати, що вона докладає зусиль, щоб ми не змогли їх знайти.
— Я й сам про це розмірковував, — кивнув Пелорат. — Не проти, якщо ми це обговоримо? Знаю, що ви засмучені, старий друже, і навряд чи бажаєте розмовляти, тож якщо хочете, щоб я дав вам спокій, я так і зроблю.
— Уперед, обговорюйте, — мовив Тревіз із чимось підозріло схожим на стогін. — Що мені ще робити, окрім як слухати?
— Не схоже, щоб ви справді цього хотіли, але, можливо, це піде нам на користь. Прошу, зупиніть мене, щойно вирішите, що більше не витримаєте. Ґолане, мені здається, що Землі довелося вдатися не лише до хитрощів і переховувань. Їй потрібно не просто стерти посилання на себе. Хіба вона не може також створити фальшиві докази та активно працювати над напусканням туману?
— Що ви маєте на увазі?
— Що ж, десь ми чули про радіоактивність Землі, а таке придумали б якраз для того, щоб знеохотити будь-які спроби визначити її розташування. Якби вона справді була радіоактивна, до неї неможливо було б наблизитися. Найімовірніше, ми не змогли б навіть на неї зійти. Навіть роботи-дослідники, якби вони в нас були, могли б не витримати радіації. Тож навіщо її шукати? А якщо вона не радіоактивна, ніхто не порушує її спокій, хіба що випадково, і навіть тоді в неї могли б бути інші способи маскування.
— Це досить дивно, Янове, — вичавив із себе усмішку Тревіз, — але те саме спадало й мені на думку. Я навіть думав про те, що цей неймовірний величезний супутник могли вигадати та інтегрувати в легенди про світ. Що ж до газового гіганта із безглуздою системою кілець, він так само сумнівний і так само міг бути доданий пізніше. Можливо, це зроблено, щоб змусити нас шукати щось, чого нема, так, щоб, потрапивши до потрібної планетарної системи, ми дивилися просто на Землю й не бачили її, бо насправді їй бракує величезного супутника, родича з трьома кільцями чи радіоактивного шару на поверхні. Отже, ми не впізнаємо її й не подумаємо, що дивимося на неї. Я уявляю й гірше.
— Невже може бути щось гірше? — Пелорат здавався пригніченим.
— Легко — коли уява посеред ночі стає хворобливою та починає шукати в неозорому царстві фантазії будь-що, здатне поглибити розпач. Що як здатність Землі ховатися абсолютна? Що як нашу свідомість затуманено? Що як ми пройдемо просто повз Землю, із її величезним супутником та із віддаленим газовим гігантом з кільцями, і нічого із цього не побачимо? Що як ми вже це зробили?
— Але якщо ви в це вірите, чому ми…
— Я не кажу, що вірю в це. Я говорю про шалені фантазії. Ми шукатимемо далі.
Пелорат повагався, потім спитав:
— Як довго, Тревізе? Колись нам точно доведеться здатися.
— Ніколи, — палко відповів Тревіз. — Якщо мені доведеться решту життя літати з планети на планету, зазирати й питати: «Скажіть, сер, де Земля?», тоді це я й робитиму. Я можу будь-якої миті відвезти вас, Блісс і навіть Феллом, якщо забажаєте, назад на Гею, а тоді продовжити пошуки сам.
— О ні. Ви ж знаєте, я не покину вас, Ґолане, і Блісс теж. Якщо треба, ми будемо стрибати з вами з планети на планету. Але чому?
— Тому що я мушу знайти Землю і тому що я знайду. Не знаю як, але знайду. А тепер дивіться, я намагаюсь досягти точки, звідки зможу вивчити сонячний бік планети не надто близько до сонця, тож дайте мені трохи часу.
Пелорат замовк, але не пішов. Він спостерігав, як Тревіз вивчає на екрані зображення планети, більш ніж наполовину залитої денним світлом. Пелоратові вона здавалася безвиразною, але він знав, що поєднаний із комп’ютером Тревіз бачив її за кращих обставин.
— Там є туман, — прошепотів Тревіз.
— Тоді мусить бути й атмосфера, — вирвалось у Пелората.
— Не обов’язково суттєва. Не достатня для підтримання життя, але достатня для легкого вітру, який здійме пил. Це добре відома ознака планет із розрідженою атмосферою. Там можуть навіть бути маленькі полярні шапки. Ну знаєте, трохи водяного льоду, зосередженого на полюсах. Цей світ занадто теплий для твердого двоокису вуглецю. Мені доведеться перемкнутися на радіолокаційне зображення. Так буде легше працювати на нічному боці.
— Справді?
— Так. Треба було від початку це спробувати, але з планетою майже без повітря й, відповідно, без хмар спроба з видимим світлом видавалася дуже природною.
Тревіз надовго замовк, поки екран заповнювали розмиті відображення радіолокаційних хвиль, які створювали майже абстрактне зображення планети — щось, що міг би створити митець Клеонівського періоду.
— Ну-у… — багатозначно мовив він тоді, ненадовго протягнувши останню літеру, і знову замовк.
— Що значить ваше «ну»? — врешті спитав Пелорат.
Тревіз кинув на нього швидкий погляд:
— Я не бачу кратерів.
— Кратерів? Це добре?
— Геть неочікувано, — відповів Тревіз і вишкірився. — І дуже добре. Власне, потенційно розкішно.
4
Феллом невідривно притислася носом до корабельного ілюмінатора, у якому виднівся невеликий сегмент Всесвіту точно так, як його бачило око — без комп’ютерного збільшення чи покращення.
Блісс, яка намагалася це все пояснити, зітхнула й тихо повідомила Пелорату:
— Пеле, любий, я не знаю, наскільки вона
