Фундація та Земля - Айзек Азімов
Тревіз легко потягнув за кабель, тоді сильніше. Повернув в один бік, потім в інший. Натис на стіну поблизу кабеля й на кабель поблизу стіни. Якомога уважніше взявся за наполовину видиму задню панель книгоскопа, і ніщо з того, що він міг там зробити, також не спрацювало.
Він відштовхнувся однією рукою від підлоги, підводячись, і коли зіп’явся на ноги, кабель піднявся з ним. Яка саме із цих дій від’єднала кабель, Тревіз не мав ані найменшого поняття.
Кабель не видавався поламаним чи відірваним. Кінець його був доволі гладеньким на вигляд і лишив у місці приєднання до стіни таку саму гладеньку прогалину.
— Ґолане, — тихо озвався Пелорат, — можна мені…
Тревіз категорично від нього відмахнувся.
— Не зараз, Янове, будь ласка! — Зненацька він помітив зелений матеріал, який обліпив вигини його лівої рукавиці. Напевно, він підчепив і розтер трохи моху за книгоскопом. Рукавиця була трохи волога, але на очах у Тревіза висохла, а зелена пляма побрунатішала.
Він перемкнув увагу на кабель, уважно роздивляючись від’єднаний кінець. Там точно були два маленькі отвори. Можна було вставити дроти.
Тревіз знову всівся на підлогу та розкрив блок живлення нейронного батога. Обережно розкрутив і від’єднав один із дротів. Потім поволі й бережко вставив той в отвір, штовхаючи всередину, доки дріт не вперся. Коли ж спробував легко витягнути його знову, він не піддався, ніби затиснутий. Тревіз притлумив перше поривання знову вирвати його силою. Він розкрутив інший дріт і заштовхнув його в другий отвір. Це, імовірно, замкне електричне коло та подасть книгоскопові живлення.
— Янове, ви гралися з найрізноманітнішими книгофільмами. Погляньмо, чи зможете ви придумати, як вставити цю книгу в книгоскоп.
— Це справді необ…
— Янове, будь ласка, ви постійно намагаєтесь ставити непотрібні запитання. У нас не так багато часу. Я не хочу чекати до пізньої ночі, щоб будівля вистигла настільки, щоб ми змогли повернутися.
— Вона має вставлятися сюди, але…
— Добре. Якщо це історія космічних польотів, вона мусить починатись із Землі, оскільки саме на Землі космічні польоти й винайшли. Перевіримо, чи тепер ця штука працюватиме.
Пелорат трохи метушливо встромив книгофільм в очевидний отвір, а тоді почав вивчати позначки біля різних ручок, шукаючи підказок щодо управління.
Очікуючи, Тревіз негучно заговорив, частково щоб знизити напругу:
— Припускаю, у цьому світі тут і там теж мають бути роботи, цілком робочі на вигляд, блищати собі у майже вакуумі. Проблема в тім, що їхній запас енергії теж мусив давно вичерпатися, а навіть якщо їх знову зарядити, що з їхніми мізками? Важелі та шестерні могли зберегтися тисячоліттями, але як щодо мікроперемикачів чи субатомних штукенцій у їхніх головах? Вони мусили зруйнуватися, а навіть якщо й ні, що їм знати про Землю? Що…
— Книгоскоп працює, старий друже, — повідомив Пелорат. — Дивіться.
У тьмяному світлі екран книгоскопа замерехтів. Він був доволі блідим, але Тревіз трохи посилив живлення на батозі, і той розгорівся. Через розріджене повітря простір довкола них, що опинився за межами сонячних променів, був доволі тьмяним, тож кімната поставала бляклою й затіненою, а екран порівняно з нею здавався дуже яскравим. Час від часу його мерехтливою поверхнею пропливали тіні.
— Його треба сфокусувати, — сказав Тревіз.
— Знаю, — відповів Пелорат, — але здається, це мій максимум. Мабуть, сам фільм зруйновано.
Тіні тепер з’являлися й швидко пересувалися, а час від часу виринало і щось схоже на жалюгідну подобу шрифту. Тоді на мить фільм став чіткішим і знову потьмянів.
— Янове, відмотайте й зупиніть тут.
Пелорат уже намагався це зробити. Він пустив фільм навспак, тоді знову вперед, а тоді зловив мить і зупинив.
Тревіз нетерпляче спробував прочитати, тоді розчаровано спитав:
— Янове, ви можете це розібрати?
— Не повністю. — Пелорат примружено дивився на екран. — Тут про Аврору. Це я можу сказати. Гадаю, він розповідає про першу гіперпросторову експедицію — тут сказано «перша хвиля». — Він запустив фільм, і той знову розмився та потьмянів. Нарешті Пелорат мовив: — Ґолане, здається, все, що я можу розібрати, стосується світів косміків. Я не бачу тут нічого про Землю.
— Ні, тут і не було б, — гірко мовив Тревіз. — Інформацію про неї стерли в цьому світі, як і на Тренторі. Вимкніть цю штуку.
— Але це не має значення… — почав було Пелорат, вимикаючи книгоскоп.
— Бо ми можемо пошукати в інших бібліотеках? Там її теж буде стерто. Скрізь. Чи знаєте ви… — Говорячи, він глянув на Пелората, і тепер задивився на нього із сумішшю жаху та огиди. — Що у вас зі склом шолома?
2
Пелорат рефлекторно підніс руку в рукавичці до скла шолома, а тоді відняв її й глянув на неї.
— Що це? — спитав здивовано. Тоді подивився на Тревіза і майже пропищав: — Із вашим склом теж щось дивне, Ґолане.
Тревіз автоматично роззирнувся у пошуках дзеркала, але його тут не було, та навіть якби й виявилося, йому знадобилося б світло.
— Вийдіть на сонце, гаразд? — пробурмотів він.
Тревіз напіввивів-напіввиштовхав Пелората до променя світла з найближчого вікна. Попри ізоляцію скафандра, він відчував тепло на спині.
— Гляньте на сонце, Янове, — мовив, — і заплющте очі.
Одразу стало зрозуміло, що не так із шоломом. У місці, де скло зустрічалося з металізованою тканиною самого скафандра, бурхливо розростався мох. Передню частину шолома облямовувала зелена пляма, і Тревіз знав, що в нього так само.
Він провів пальцем рукавички по моху на шоломі Пелората. Частина відстала, заплямувавши розчавленою зеленню рукавичку. Однак поки Тревіз дивився, як мох виблискує в сонячному світлі, той ніби жорсткішав і засихав. Він спробував знову, і цього разу мох потріскався й побрунатнішав. Тревіз знову сильно потер краєчки скла Пелоратового шолома.
— Потріть мій, Янове, — попросив. Тоді спитав: — На вигляд чисто? Добре, у вас теж. Ходімо. Не думаю, що нам ще є що тут робити.
У покинутому місті без повітря сонце було незатишно спекотним. Кам’яні будівлі яскраво й майже болюче сяяли. Тревіз примружувався, дивлячись на них, і, наскільки це було можливо, рухався затіненим боком вулиць. Зупинився біля тріщини в одному з фасадів, достатньо широкої, щоб вмістити мізинець у рукавичці. Так Тревіз і вчинив.
— Мох, — пробурмотів, дивлячись на палець, та навмисно підійшов до краю тіні, ненадовго вистромивши цей палець на сонце. Потім сказав: — Для нього критично важливий вуглекислий газ. Він росте скрізь, де може знайти вуглекислий газ — у розкришеному камені, будь-де. Ви знаєте, що ми — хороше джерело вуглекислого газу, мабуть, щедріше за будь-що на цій майже мертвій планеті, і, гадаю, сліди газу просочуються навколо скла.
— Тож мох росте й там.
— Так.
Шлях назад до корабля здавався довгим, набагато довшим і, звісно, спекотнішим, ніж пройдений на світанку. Втім, коли вони дійшли, корабель був досі у тіні; принаймні це Тревіз вирахував правильно.
— Дивіться! — мовив Пелорат.
Тревіз побачив, що контури головного шлюзу вкривав зелений мох.
— Теж витік? — спитав Пелорат.
— Звісно. Я певен, незначний, однак цей мох, здається, краще вказує на залишкові сліди вуглекислого газу, ніж будь-який відомий мені індикатор. Напевно, його спори скрізь, і він розростається будь-де,
