Фундація та Земля - Айзек Азімов

не бути людей, але життя було вдосталь. Ерозія може так само шкодити руїнам, як і кратерам, навіть швидше. А за двадцять тисяч років збереглося недостатньо, щоб принести нам якусь користь. Однак на цій планеті час плинув — можливо, протягом двадцяти тисяч років, а можливо, й менше — без вітру, бур чи життя. Визнаю, температурні зміни були, але на тому все. Руїни будуть у доброму стані.

— Якщо вони взагалі там будуть, — із сумнівом пробурмотів Пелорат. — Чи можливо, що на цій планеті ніколи не було життя, чи принаймні людей, і що атмосфера зникла через якусь подію, до якої люди ніяк не доклалися?

— Ні, ні, — відповів Тревіз. — Можете обійтись без песимізму, бо на мене він не подіє. Навіть звідси я помітив залишки того, що, переконаний, колись було містом. Тож завтра ми туди сядемо.

6

— Феллом упевнена, що ми відвеземо її назад до Джембі, її робота, — стривожено мовила Блісс.

— Гм, — озвався Тревіз, вивчаючи поверхню світу, що пропливала під кораблем. Тоді підвів погляд, ніби почув зауваження лише із затримкою. — Що ж, то був єдиний родитель, якого вона знала, чи не так?

— Так, авжеж, але вона думає, що ми повернулися на Солярію.

— Хіба це схоже на Солярію?

— Звідки їй знати?

— Скажіть їй, що це не Солярія. Слухайте, я дам вам один чи два довідкові книгофільми з ілюстраціями. Покажіть їй великі плани кількох населених світів та поясніть, що їх мільйони. У вас буде на це час. Я не знаю, скільки нам із Яновом доведеться блукати, перш ніж ми виберемо ймовірну ціль і сядемо.

— Вам із Яновом?

— Так. Феллом не може піти з нами, навіть якби я й хотів, а це лише якби я був божевільним. Блісс, у цьому світі потрібні скафандри. Тут немає повітря, яким можна дихати. А в нас немає скафандра, який підійшов би Феллом. Тож ви з нею лишитеся на кораблі.

— Чому я?

Губи Тревіза витягнулись у невеселу посмішку.

— Зізнаюся, з вами я почувався б безпечніше, але ми не можемо лишити Феллом саму на кораблі. Вона може нашкодити, навіть якщо й ненавмисно. Мені потрібен Янов, бо він здатен розібрати давні написи, які тут можуть бути. Це означає, що вам доведеться лишитися з Феллом. Гадаю, ви не будете проти.

Блісс здавалася непереконаною.

— Слухайте, — мовив Тревіз, — ви хотіли взяти Феллом із собою, хоча я не хотів. Я певний, що від неї будуть самі проб­леми. Тож її присутність накладає обмеження, і вам доведеться до цього пристосуватися. Вона тут, тож вам теж доведеться бути тут. Із цим доведеться змиритися.

— Напевно, — зітхнула Блісс.

— Добре. Де Янов?

— Він із Феллом.

— Дуже добре. Ідіть підмініть його. Я хочу з ним поговорити.

Тревіз досі вивчав поверхню планети, коли зайшов Пелорат, прочищаючи горло, щоб оголосити свою присутність.

— Якість проблеми, Ґолане?

— Не зовсім проблеми, Янове. Я просто не впевнений. Це дивний світ, і я не знаю, що з ним сталося. Судячи з басейнів, моря мусили були бути широкими, але мілкими. Наскільки я можу судити із залишених слідів, це був світ знесолених водойм і каналів — а може, моря були не надто солоними. Якщо вони були не надто солоними, це пояснюватиме, чому в басейнах немає солончаків. Бо інакше, коли зник океан, соляний вміст зник із ним — що точно скидається на наслідок людської діяльності.

— Вибачте мені мою неосвіченість у цих питаннях, Ґолане, — вагаючись, мовив Пелорат, — але чи має хоч щось із цього значення для того, що ми шукаємо?

— Гадаю, ні, але мені все одно цікаво. Якби я точно знав, як цю планету терраформували у придатну для людей і якою вона була до терраформування, тоді, напевно, збагнув би, що сталося з нею до знелюднення — або ж, може, перед тим. А якби ми знали, що з нею сталося, могли б бути заздалегідь попереджені про неприємні сюрпризи.

— Які саме сюрпризи? Це ж мертвий світ, хіба ні?

— Достатньо мертвий. Дуже мало води, розріджена й не придатна для дихання атмосфера, і Блісс не вловлює ознак розумової діяльності.

— Гадаю, це вирішальний аргумент.

— Те, що немає розумової активності, не обов’язково означає відсутність життя.

— Точно має означати відсутність небезпечного життя.

— Не знаю. Але я хотів із вами порадитися не про це. Тут є два міста, які можуть згодитися для нашої першої перевірки. Вони начебто в чудовій формі, як і всі міста. Що б не знищило повітря та океани, міста воно, здається, не зачепило. Словом, ці два міста особливо великі. Однак у більшому, здається, бракує пустоти. Далеко скраю є космопорти, але в самому місті — нічого. У меншому місті є пуста рівна поверхня, тож легше буде спуститися просто в нього, хоч і не в офіційний космопорт — але кому яка різниця?

— Ви хочете, щоб я вирішив, Ґолане? — скривився Пелорат.

— Ні, вирішу я. Просто хочу почути вашу думку.

— Не можу стверджувати напевно, але велике розпростерте місто, ймовірно, є комерційним чи виробничим центром. Менше місто з відкритим простором — мабуть, адміністративний центр. Саме він нам і потрібен. Там є монументальні будівлі?

— Що ви маєте на увазі під монументальними будівлями?

Пелорат усміхнувся, трохи витягнувши стиснуті губи.

— Якби ж я знав. Стиль змінюється з часом і з кожним світом. Але, підозрюю, вони на вигляд завжди великі, непрактичні та дорогі. Як те місце на Компореллоні, де ми були.

Тревіз і собі всміхнувся.

— Важко сказати, дивлячись просто вниз, а вид збоку, коли ми підлітаємо чи відлітаємо, не надто інформативний. Чому ви віддаєте перевагу адміністративному центрові?

— У ньому ми, ймовірно, знайдемо планетарний музей, бібліотеку, архіви, університет і таке інше.

— Добре. Тоді туди й вирушимо, у менше місто. І можливо, щось знайдемо. Двічі ми промахнулися, але, може, цього разу щось вийде.

— Три — щасливе число.

— Звідки ця фраза? — здивовано звів брови Тревіз.

— Вона давня, — пояснив Пелорат. — Я знайшов її в старовинній легенді. Гадаю, вона означає успіх із третьої спроби.

— Звучить непогано. Дуже добре, тоді три — щасливе число, Янове.

Розділ п’ятнадцятий

Мох

1

У скафандрі Тревіз мав недоладний вигляд. Зовні лишалися лише кобури — не ті, які він зазвичай чіпляв на пояс, а масивніші, які були частиною скафандра. Він обережно поклав бластер до кобури праворуч, а нейронний батіг ліворуч. Зброю знову було перезаряджено, і цього разу, похмуро подумав Тревіз, ніщо її в нього не відбере.

— Ви берете із собою зброю навіть у світ без повітря… — усміхнулася Блісс. — Хоча неважливо! Я не ставитиму під сумнів ваші рішення.

— Правильно! — озвався Тревіз і обернувся допомогти Пелоратові прилаштувати шолома, перш ніж узятися за власний.

— Ґолане, я справді зможу дихати у цій штуці? — жалібно спитав Пелорат, який раніше ніколи не вдягав скафандра.

— Обіцяю.

Обіймаючи Феллом за плече, Блісс спостерігала, як зімкнулися останні кріплення. Юна солярійка дивилася на дві постаті в скафандрах з очевидною тривогою. Вона тремтіла, і рука Блісс ніжно й заспокійливо її стискала.

Повітряний шлюз відчинився, і двоє