Фундація та Земля - Айзек Азімов

— Ти справді так вважаєш?

— Справді. Я не ризикну показувати їй будь-яку його частину, доки в неї не буде достатнього словникового запасу, щоб хоч трохи мене зрозуміти, — і як же пощастило, що ти міг говорити з нею її власною мовою.

— Проблема в тім, що я не дуже добре нею володію, — мовив, вибачаючись, Пелорат. — А Всесвіт доволі важко збагнути, якщо несподівано з ним зіткнутися. Вона сказала мені, що якщо ці маленькі вогники — величезні світи, кожен як Солярія, хоча, звісно, вони набагато більші за Соліряю, то вони не можуть висіти в нічому. Каже, вони мусять падати.

— І має рацію, виходячи зі своїх знань. Вона ставить розважливі запитання й помалу зрозуміє. Принаймні їй цікаво, і вона не боїться.

— Річ у тім, Блісс, що мені теж цікаво. Поглянь, як змінився Ґолан, щойно виявив, що у світі, куди ми прямуємо, немає кратерів. Я не маю ані найменшого уявлення, що це змінює. А ти?

— Анітрохи. Та все ж він розбирається в планетознавстві краще за нас. Ми можемо тільки припускати, що він знає, що робить.

— От би й мені знати.

— Ну то спитай його.

Пелорат скривився.

— Я завжди боюся його роздратувати. Певен, він вважає, що я маю знати ці речі сам.

— Це смішно, Пеле. Він не вагається питати тебе про будь-який аспект галактичних легенд і міфів, який, на його думку, може виявитися корисним. Ти завжди готовий відповісти й пояснити, то чому б і йому цього не зробити? Піди й спитай у нього. Якщо це його роздратує, тоді він матиме шанс попрактикуватись у товариськості, і це піде йому на користь.

— Підеш зі мною?

— Ні, звісно ні. Я хочу лишитися з Феллом і продовжити спроби донести до неї уявлення про Всесвіт. Ти завжди можеш пояснити все мені пізніше — після того як Тревіз пояснить тобі.

5

Пелорат сором’язливо увійшов до кабіни пілота. Він радий був зауважити, що Тревіз насвистував до себе й, очевидно, був у доброму гуморі.

— Ґолане, — якомога гучніше привітався він.

— Янове! — підвів на нього погляд Тревіз. — Ви завжди заходите навшпиньках, ніби вважаєте, що турбувати мене протизаконно. Зачиніть двері й сідайте. Сідайте! Гляньте на це. — Він вказав на планету на екрані. — Я знайшов лише два чи три кратери, і то доволі малі.

— Це щось змінює, Ґолане? Справді?

— Змінює? Авжеж. Ви ще й питаєте!

Пелорат безпорадно розвів руками.

— Це все для мене загадка. Моїм основним предметом в університеті була історія. На додачу я вивчав соціологію та психологію, мови та літератури, переважно стародавні, а в магістратурі спеціалізувався на міфології. Я ніколи навіть не наближався до планетознавства чи будь-яких природничих наук.

— Це не злочин, Янове. Я волів би, щоб ви знали те, що знаєте. Ваші здібності до стародавніх мов та міфології для нас надзвичайно корисні, і вам це відомо. А коли справа стосується планетознавства, про це подбаю я. Розумієте, Янове, планети утворюються зіткненням менших об’єктів. Останні об’єкти, які врізаються в уже утворену планету, лишають сліди у вигляді кратерів. Тобто теоретично це так. Якщо планета достатньо велика, щоб бути газовим гігантом, вона під газоподібною атмосферою здебільшого рідка, тож останні зіткнення викликають лише сплески й не лишають слідів. Менші планети, тверді, крижані чи кам’яні, натомість демонструють сліди-кратери, причому безстроково, хіба що є передумови для зникання цих слідів. Зникання буває трьох видів. По-перше, світ може мати крижану поверхню, яка вкриває рідкий океан. У такому разі будь-який об’єкт під час зіткнення пробиває лід і виплюскує воду. За ним крига намерзає наново й, так би мовити, заживляє рану. Такі планета чи супутник мусять бути холодним світом, не придатним для життя — як ми його розуміємо. По-друге, якщо планета має потужну вулканічну активність, то безперервний потік лави чи осад попелу постійно заповнюватимуть і приховуватимуть будь-які утворювані кратери. Утім, така планета чи супутник також навряд чи будуть придатними для життя. Це підводить нас до третього виду — і це потенційно живі світи. Такі світи можуть мати крижані полярні шапки, однак океан мусить бути рідким. У них можуть бути активні вулкани, але розташовані далеко один від одного. Такі світи не можуть ані заживляти кратери, ані заповнювати їх. Утім у них є ерозія. Вітер та водяні потоки спричинятимуть ерозію кратерів, а якщо на планеті є життя, дії живих істот також цьому сприятимуть. Зрозуміло?

Пелорат обміркував це, але сказав:

— Але, Ґолане, я вас геть не розумію. На планеті, до якої ми наближаємось…

— Ми сядемо на неї завтра, — бадьоро підтвердив Тревіз.

— На планеті, до якої ми наближаємось, немає океану.

— Тільки тонкі полярні шапки.

— І достатньої атмосфери.

— Лише сота частина густини атмосфери Термінуса.

— І життя.

— Наскільки я можу визначити, ні.

— Тоді що могло спричинити ерозію кратерів?

— Океан, атмосфера та життя, — відповів Тревіз. — Дивіться, якби ця планета від початку не мала ані повітря, ані води, будь-які утворені кратери досі б існували й вкривали б усю поверхню. Те, що кратерів немає, доводить: цей світ не міг бути без води й повітря завжди, можливо, раніше він навіть мав достатню атмосферу й океан. Крім цього, тут видно величезні басейни, у яких колись мали міститися моря й океани, не кажучи вже про сліди нині висохлих річок. Тож помітно, що ерозія тут була, і припинилася настільки нещодавно, що нові кратери ще не мали часу утворитися.

Пелорат виглядав сповненим сумнівів.

— Я, може, й не планетознавець, але мені здається, що якщо планета достатньо велика, щоб мати густу атмосферу, і можливо, упродовж мільярдів років, то вона не може її зненацька втратити, чи не так?

— Я б так не думав. Але в цьому світі до зникнення атмосфери точно було життя, ймовірно, людське. Я припустив би, що це був терраформований світ, як і майже всі населені світи в Галактиці. Проблема в тім, що ми до пуття не знаємо, які були умови в ньому до прибуття людей; що було зроблено, щоб пристосувати його для людей; або ж за яких, власне, умов життя зникло. Це могла бути катастрофа, яка висмоктала атмосферу, що призвело до кінця людського життя. Або ж на планеті був якийсь екологічний дисбаланс, який люди контролювали, поки були тут, і який спричинив шкідливе розрідження атмосфери, коли вони зникли. Можливо, ми знайдемо відповідь, коли сядемо на планету, а може, й ні. Це неважливо.

— Але ж так само не важливо, чи було тут колись життя, якщо зараз його немає. Яка різниця, була планета безлюдною завжди чи безлюдна лише зараз?

— Якщо вона безлюдна лише зараз, на ній будуть руїни, що лишились від колишніх мешканців.

— На Аврорі були руїни…

— Саме так, але на Аврорі були двадцять тисяч років дощу та снігу, замерзання й танення, вітру та температурних змін. І ще там було життя — не забувайте про життя: там могло