Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— Сама знаєш, хто я! — закричав він.

— Знала, — водночас м’яким і повним відрази голосом виправила його Тереза. — Питаю востаннє: тебе звати Томас?

— Так! — гаркнув він у відповідь. — Томас!

Кивнувши і не опускаючи списа, націленого Томасові в груди, Тереза позадкувала. Глейдери розступалися, даючи їй дорогу. Нарешті дівчина приєдналася до товаришок.

— Підеш з нами, — звеліла вона, — Томасе. Вперед. Решта запам’ятайте: ворухнетеся — і полетять стріли.

— Нізащо! — крикнув Мінхо. — Нікуди ви його не заберете!

Тереза, ніби не чуючи його, й далі дивилась на Томаса.

— Я не жартую. Починаю відлік. Щоразу, як дійде до числа, що ділиться на п’ять, ми стріляємо в одного з ваших. Доти, доки не залишиться тільки Томас, і тоді ми його все одно заберемо. Вирішувати вам.

Тільки зараз Томас помітив, як дивно поводиться Арис: новачок крадькома роззирався, поглядаючи на дівчат, як на старих приятельок. Ясна річ: якщо це група «В», то Арис — їхній. Тому й знає дівчат.

— Один! — викрикнула Тереза.

Спокушати долю Томас не хотів. Проштовхнувшися крізь хлопців, він вийшов на відкрите місце і попрямував до Терези — не слухаючи Мінхо, не звертаючи уваги ні на що. Дивлячись тільки на Терезу і намагаючись не видати емоцій, він підійшов до неї впритул.

Зрештою, саме цього він і домагався — хотів бути з Терезою. І байдуже, що її налаштували проти нього. Нехай навіть нею, як Альбі й Галлі, маніпулює «БЕЗУМ». Здається, Терезі знову стерли пам’ять. Начхати. Настроєна вона була серйозно, і Томас не хотів ризикувати життями глейдерів.

— Гаразд, — сказав він. — Забирайте мене.

— Я тільки до одного дорахувала.

— Ага, отакий я хоробрий.

Вона з такою силою зацідила йому ратищем списа, аж Томас упав. Біль у щелепі й голові спалахнув, наче вогонь у тліючому вугіллі. Томас сплюнув кров.

— Мішок сюди, — наказала Тереза.

Краєм ока Томас помітив наближення двох неозброєних дівчат. Очевидячки, зброю вони сховали. Одна з них — темношкіра, стрижена майже наголо — несла великий потертий мішок. Обидві дівчини зупинилися за кілька футів од Томаса, а він тим часом піднявся навкарачки, боячись зробити зайвий рух.

— Ми його забираємо! — оголосила Тереза. — Почнете нас переслідувати — дам йому ще разок, а інших розстріляємо з луків. Цілитися не будемо, пустимо стріли — полетять навмання.

— Терезо! — гукнув Мінхо. — Невже тебе так швидко здолав Спалах? Мізки спеклися?

Тупий кінець списа вдарив Томаса у потилицю, і хлопець упав долілиць. У поросі перед обличчям попливли чорні зірочки. За що вона так з ним?

— Хочеш ще щось сказати? — запитала Тереза і по паузі промовила: — Я так і думала. Надягніть на нього мішок.

Грубим ривком Томаса перевернули горілиць. Дівчачі пальці стиснули поранене плече, і вперше, відколи хлопця полікували, його проштрикнув пекучий біль.

Томас застогнав. Обличчя — зовсім не злі — зависли над ним: дівчата тримали розкритий мішок просто в нього над головою.

— Не сіпайся, — порадила темношкіра, чиє обличчя блищало від поту. — Бо гірше буде.

Томас сторопів. Очі й голос її видавали щире співчуття, проте з ним ніяк не пов’язувалися її наступні слова:

— Просто ходи з нами і дай себе вбити. Немає сенсу перед тим ще й мучитися.

На голову ковзнув мішок, і далі Томас бачив тільки буре світло.

Томаса довго качали по землі, поки цілком не запхали в мішок. Внизу, біля ніг, закріпили мішок мотузкою, а далі ту саму мотузку обгорнули довкола всього тіла, зав’язавши останній вузол над головою.

Томас відчув, як пута натягнулися, а тоді голова поїхала вгору. Він уявив, як дівчата взялися за один кінець страшенно довгої мотузки і зараз поволочуть його по землі. Більше Томас терпіти не збирався, хоча і розумів, чим це може закінчитися.

— Терезо! Не чини так зі мною!

Цього разу вдарили кулаком у живіт, і Томас завив. Він мало не зігнувся навпіл — хотілося скоцюрбитися і відповзти геть. До горла підступив клубок нудоти, і лише зусиллям волі він утримав обід у шлунку.

— Коли вже тобі на себе начхати, — промовила Тереза, — то ще раз промовиш слово — і ми почнемо розстрілювати твоїх друзів. Так тобі подобається більше?

У відповідь Томас схлипнув від болю. Ще вчора він бачив світ у веселкових тонах: інфекції немає, рана загоїлася, місто з психами залишилося далеко позаду, і треба лише перевалити через гори, щоб досягти прихистку. Життя його так нічого й не навчило.

— Я не жартую! — гримнула Тереза на глейдерів. — Стріляємо без попередження. Не ходіть за нами!

Вона присіла поруч із Томасом: майнув її силует, зашурхотів пісок у неї під колінами. Тереза схопила Томаса за голову просто крізь мішок і припала губами майже до самого вуха. Томас щосили напружив слух, щоб уловити крізь шелест вітру ледь чутний шепіт.

— Мені не дають говорити з тобою подумки. Але ти повинен мені довіряти.