Випробування вогнем - Джеймс Дашнер
— Та взагалі-то ми вже перезнайомилися, — сказав Ньют і жартівливо потиснув Бренді руку. — Ще раз дякую, що оберігала цього здохляка, рятувала його дупу, коли ви загуляли.
На Брендиних вустах майнула тінь посмішки.
— Еге ж, загуляли. А надто вже сподобалося мені, коли нам мало носи не повідривали, — на обличчі її зринула суміш відчаю і збентеження. — Мені самій уже недалеко до цих психопатів.
Томас гадки не мав, що на це можна відповісти.
— Ти, мабуть, не довше за нас хвора. І пам’ятай, що…
Бренда не дала йому закінчити.
— Знаю, знаю: ви дістанете ліки. Пам’ятаю, — вона звелася на ноги, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Томас подивився на Ньюта — той стенув плечима. Опустившись поруч навколішки, він нахилився до Томаса й прошепотів:
— Твоя нова подружка? Все розповім Терезі,— Ньют гиготнув, підвівся й відійшов.
Томас посидів ще з хвилину, переповнений емоціями. Тереза, Бренда, друзі… Попередження. Спалах. Усього кілька днів на перехід через гори. «БЕЗУМ». І не відомо, що чекає на глейдерів у прихистку, в майбутньому…
Забагато всього. Забагато.
Треба поменше думати. Томас відчув, що зголоднів, і саме цим і варто зайнятися. Підвівшись, Томас пішов шукати, чого б йому поїсти. І Казан не розчарував.
Щойно сонце сховалося за обрієм і перед тим жовтогаряча земля набула пурпурової барви, глейдери вирушили в дорогу. Томас стомився без руху, кров застоялася в жилах, і йому нетерпеливилося спустити пару, розім’яти м’язи.
Гори поволі вищали, перетворюючись на зазублені тіняві піки. Ніякого передгір’я, тільки плаский придолинок, що простягається аж до того місця, де земля раптом починає круто здійматися до неба — бура і потворна, мертва. Томас сподівався, що там їм вдасться знайти стежку.
Ніхто майже не розмовляв. Бренда трималася неподалік, але йшла мовчки. Навіть з Хорхе не балакала. Томаса це страшенно дратувало. Дратувало, що між нею і Томасом несподівано виросла стіна. А хлопець уже вважав Бренду близькою людиною. Звісно, не ближчою за Ньюта чи Мінхо. І, певна річ, Терезу.
На небі з’явилися єдині провідники в темряві — місяць і зорі,— й тут Ньют підійшов до Томаса. Світла вистачало, та його й не треба багато, коли прямуєш пласкою рівниною до гірських круч. У повітрі стояло хрусь-хрусь-хрусь піску під підошвами.
— Я тут подумав, — почав Ньют.
— Про що? — Томаса не дуже цікавили Ньютові думки. Він лише зрадів, що є з ким поговорити і розвіятися.
— Заради тебе «БЕЗУМ» порушив власні чортові правила.
— Як так?
— Вони ж казали, що правил немає. Дали купу часу, щоб доплестися до чортового прихистку, і все. Ніяких правил. Люди мруть праворуч і ліворуч, аж раптом вони спускаються з небес на летючому жахітті й рятують твою дупу. Маячня якась, — Ньют помовчав. — Я не жаліюся. Добре, що ти живий і все таке.
— Ну так, дякую тобі дуже.
Ньют правильно міркував, але Томас занадто втомився і не хотів замислюватися над цим.
— Ще ці таблички по місту. Дивно це.
Томас подивився на Ньюта — в темряві майже не було видно його обличчя.
— Заздриш, чи що? — спробував він віджартуватися. Спробував відмахнутися від вагомості цих табличок.
— Ні, шлапак, — розсміявся Ньют. — Вмираю — так кортить довідатися, в чому справа. Що з нами відбувається?
— Згоден, — кивнув Томас. — Лікарка сказала, що тільки деякі з нас — придатні кандидати. І ще сказала, що я — найкращий кандидат і мені не можна загинути від чогось, чого вони не передбачали. Сам здивований. Це якось пов’язано з тим дристом про шаблони зони ураження.
З хвилину вони йшли мовчки.
— Гаразд, годі вже мізки сушити, — здався Ньют. — Як буде, так і буде.
Томас мало не розповів про Терезине попередження, але чомусь вирішив, що ліпше буде промовчати.
Він і далі мовчав, і Ньют нарешті відійшов, залишивши Томаса самого в темряві.
За кілька годин відбулася інша розмова, цього разу з Мінхо. Слів прозвучало чимало з обох боків, та зрештою нічого важливого сказано не було. Друзі вбивали час, ялозили питання, що мільйон разів уже крутилися в їхніх головах.
Уже втомилися ноги, хоч і не дуже. Гори наближалися. Повітря помітно холоднішало, даруючи довгоочікуваний відпочинок від денної спеки. Бренда лишалася мовчазною і відстороненою.
Глейдери йшли далі.
Коли перші промінчики світанку пофарбували небо на сході в темно-сині кольори і зорі поволі згасли, Томас нарешті набрався хоробрості підійти до Бренди і заговорити до неї. На схилах гір уже виднілися сухі деревця і розсип битого каміння. До підніжжя гори глейдери мають дістатися, коли над обрієм зійде сонце.
— Гей, — промовив Томас. — Як ноги — не стомилися?
— Ні,— стримано промовила Бренда, але поквапилася додати, компенсуючи свою холодність: — Сам як? Плече не болить?
— Навіть не віриться — майже не болить.
— Це добре.
— Еге ж, — Томас поміркував, що б такого ще сказати. — Я… е-е-е… перепрошую, стільки всього
