ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Регулярно через кожні два дні, точно о 21.10 за московським часом, він виходив у ефір, посилаючи перші виклики «CQ» — «Всім!» Міжнародною мовою короткохвильовиків-любителів це означає: «Я готовий. Хто хоче розмовляти зі мною?» Потім він повідомляв свої позивні і переходив на прийом. Обережно і плавно міняючи настройку, прослуховував увесь діапазон коротких хвиль, відведений любителям міжнародними конвенціями, йому відповідали. Він вибирав співрозмовника і знову вмикав передавач. Так зав’язувалися в ефірі знайомства, призначалися «побачення», налагоджувалися короткі і тривалі регулярні зв’язки, ставилися рекорди «DX» — наддалеких зв’язків. Кожне нове знайомство закінчувалося проханням: «Pse QSL». Це означає: «Надішліть, будь ласка, вашу картку, що підтверджує прийом». І от уся стіна біля його установки вкрилася цими своєрідними «квитанціями» — красномовними свідченнями «деіксів», — надісланими поштою з Чілі, Уругваю, Ліберії, Марокко, Гаїті, з Філіппін, Гебрідів, Нової Зеландії та інших далеких закутків земної кулі. На них були зображені пальми, сфінкси, піраміди, собачки з навушниками, іноді фото самих любителів. А ті одержували від Тунгусова «ім’я», яке на радіожаргоні означало не так людину, як географічну точку Москви, — радянські «QSL» — картки з зображенням Мавзолею Леніна.

Міжнародними правилами заборонялися «приватні» розмови між любителями. Можна говорити лише про короткохвильову техніку, про чутність, про конструкцію установки, її деталі тощо. І в усіх капіталістичних країнах існують спеціальні поліцейські радіослужби, які стежать за порядком в любительському ефірі. Але як стриматись від зайвих слів, як не натякнути про життя, коли говориш з радянським «омом» — любителем!

Останніми тижнями був особливо настирливим якийсь німець, судячи з усього — теж досвідчений короткохвильовик. Він експериментував з новою антеною власної конструкції і дуже коректно, без будь-яких зайвих слів, просив підтримувати регулярний зв’язок до кінця дослідів. Усе це було б цілком нормальним, якби Тунгусов тонким нюхом «старого вовка» ефіру не помітив з самого початку деяких дивних особливостей. Німець уникав давати свої позивні. Спершу він змушений був їх все-таки повідомляти, але робив це не за прийнятою формою, а лише один раз, якось мимохідь. Потім, коли він помітив, що Тунгусов уже пізнає його «цеку» за почерком, за манерою роботи на ключі, він і зовсім не користувався позивними, починаючи нову розмову так, ніби він продовжує щойно перервану. Тунгусов зрозумів, що його партнер — unlis — підпільник.

Здогад цей підтверджувався ще одним спостереженням: з тону сигналів, який іноді змінювався, з того, що робота німця була нерегулярною, Тунгусов відчув, що той користується різними передавачами і, очевидно, експерименти з антеною вигадані.

Що все це означало?

Він вирішив чекати і спостерігати, продовжуючи підтримувати зв’язок, акуратно дотримуючись «ефірних традицій».

Остання розмова ще більше заінтригувала його. Німець передав: «Я радий, що ви добре зрозуміли суть моєї роботи з антеною. Наступного разу повідомлю нову схему. Вона буде цікавою для вас».

Слово «антена» було передано якось грайливо, навмисно нерівно. Німець явно давав зрозуміти, що воно в лапках, виходить — це маскування, яке повинне бути зрозуміле Тунгусову. Остання фраза, навпаки, відзначалася підкресленою твердістю, значимістю крапок і тире. Очевидно, справа була серйозна. Микола відповів: «ROK!» — «Усе зрозумів. Чекаю».

І Тунгусов з нетерпінням чекав обіцяного повідомлення. Тому він так поспішно й кинувся до апарата, коли попереджений ним Ниркін повідомив, що німець «цекулить», тобто повторює виклик «CQ».

Плавно повернувши диск настройки, він швидко вловив у безладному щебетанні ефіру знайомі, трохи уповільнені наприкінці сигнали, і відповів на виклик. Німець передав:

nw QSK 20 mins»

Це означало:

«Тепер припиніть зв’язок. Я вас викличу через двадцять хвилин».

Тунгусов з досадою закусив губу, вимкнув струм і скинув навушники. Слово «тепер» говорило про те, що його запізнення стало причиною якихось утруднень у німця, йому стало соромно: вперше за ці роки він допустив таку неточність у любительській роботі!

— Ну, давай знову говорити, — сказав він, — у мене двадцять хвилин, потім ще сяду за передавач. Тепер ти про себе розкажи…

— Ні, стривай, стривай, Миколо! Про мене потім. У тебе, я бачу, життя цікавіше. Але дивлюся я на весь цей твій мотлох і нічого не розумію. Чим ти, власне, займаєшся? Ти… одружився, чи що? Квіточки якісь завів…

Микола розсміявся.

— Ні, Федю, не одружився. Але життя у мене зараз прямо джерельне — вирує і піниться! Розкидався я, правда, дуже: тут і квіточки, і хімія, і математика, і електрика. Але це недарма. В наш час, якщо хочеш зробити щось велике в науці, в техніці, треба до біса таки багато знати. Широкий горизонт треба мати перед собою, багато бачити.

— А інакше, як на велике, ти, звісно, не згоден… Пізнаю, пізнаю! Пам’ятаєш наші суперечки: «життєва система», «оволодіння культурою»? Продовжуєш цю лінію?

— Ні, де там… — Микола важко зітхнув. — Усе зайве — вбік. Просто обмаль часу навіть на головне, необхідне.

— На «велике», на оце? — Федір окинув поглядом робочі столи Миколи.

— Так. Головне — тут. Після роботи, увечері, вночі.

— А чому не в себе в інституті, в лабораторії? Певно, там зручніше. Та й колектив усе-таки. Одна голова — добре, а…

— В інституті — план, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола. — Роботи там непочатий край, хоч не дуже цікавої, але справді необхідної і дуже спішної. А це в мене… для душі. Я й не намагався включити до плану. Але якщо вийде… думаю, велику справу зроблю. Завдання серйозне. Ще нікому не говорив про нього, а тобі першому скажу. Ти в радіотехніці розумієш що-небудь?

— Мало, Колю. Пам’ятаєш, либонь, як учили нас тоді, в Сокольниках…

— То й сором, Федю! Зараз у нас кожен повинен добре розбиратися в електротехнічних явищах, особливо ті, хто причетний до науки і техніки. Рухатися вперед без цього стало неможливо не тільки в фізиці, але і в біології, і навіть у психології. Ну, добре, слухай, викладатиму в популярній формі.