ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— Товаришу Тунгусов, я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати нотації! Ви не маєте ніяких підстав кидати мені ці звинувачення: всяка нова технічна ідея, не перевірена практично, є спірною. А перевіряти практично всі безглузді пропозиції, які до нас надходять…

Тунгусов задоволено посміхнувся.

— Нарешті ви прийняли бій! «Безглузда пропозиція», кажете? Добре. Припинімо дебати. Тепер слухайте: ультракороткохвильовий телефон, придатний для умов будь-якого міста, всупереч вашій «сучасній теорії», вже існує і діє. Гострота настройки така, що дозволяє в діапазоні дециметрових хвиль розмістити в п’ять разів більше абонентів, ніж їх зараз налічується в Москві.

Тунгусов висунув на середину стола невелику установку.

— Ось один апарат. Ще два таких самих я встановив у своїх колег-короткохвильовиків. З будь-ким з них ви можете зв’язатися. Для цього треба тільки настроїти апарат ось по цьому диску. Бачите, тут вмикається передавач і йдуть сигнали виклику на хвилі, яка фіксується для мого кореспондента. На цій хвилі і ведеться розмова. Закінчивши, я кладу трубку, і диск повертається у вихідне положення, відновлюючи постійну настройку. Будь ласка, спробуйте. Ось їх хвилі… Це товариш Ниркін, він живе біля Застави Ілліча, близько п’яти кілометрів звідси, і товариш Суриков, у селищі Сокіл, дев’ять кілометрів. Обидва повинні бути вдома: я їх попередив.

— Оце цікаво! — підвівся Таранович. — Дозвольте мені…

Вони підійшли до апарата. Тунгусов увімкнув репродуктор, щоб розмову чули всі. Таранович установив диск і зняв трубку. Низький рокіт почувся з репродуктора.

— Перешкоди? — буркнув Казелін.

— Перешкод нема на цьому діапазоні. Це виклик. Як тільки прийде сигнал відповіді…

— Слухаю, — пролупало з репродуктора, і рокіт затих.

— Товариш Ниркін?

— Так, я. Хто говорить?

— Це від Тунгусова. Тут комісія знайомиться з установкою. Добре чути?

— Прекрасно. Дуже радий, що ви взялися за цю справу. Давно час!

Далі викликали Сурикова. Потім викликав Суриков і розмовляв з Казеліним.

Федір захоплено посміхався другові, уважно стежачи за подіями. Тунгусов узяв зі столу портфель і, непомітно поманивши Ованесяна, вийшов з ним у коридор. Через хвилину він повернувся сам. Почали розглядати деталі установки.

Раптом пролунав сигнал виклику. Тунгусов зняв трубку, і рупор одразу ж заговорив:

— Алло, дайте Тарановича… Це ви, Таранович? Говорить Ованесян. Я зараз у під’їзді, виходжу на вулицю!..

Почулося вищання, і грюкнули важкі парадні двері. В кімнату ввірвався через репродуктор гамір вулиці, уривки розмов перехожих, гудки автомобілів.

— Дозвольте, що це означає? — здивовано пробасив Таранович у мікрофон.

Репродуктор відповів:

— Нічого особливого не означає… Я пішов по цигарки. Зараз я в Нащокінському провулку. Виходжу на Кропоткінську. Вам не потрібно цигарок, Таранович? Можу прихопити…

— Ч-чорт забирай! — очі Тарановича розширилися від здивування, — Ви що ж, всю установку з собою несете?!

— Ніякої установки, все в портфелі. Заждіть… — Із рупора почувся шепіт: — Незручно, публіка на мене дивиться, як на божевільного: іде, сам з собою розмовляє… Дайте «Делі»… одну…

— Ованесян, візьміть і мені! — вигукнув Тарановим.

— Дайте дві, будь ласка.

— «Колхіду», мені «Колхіду»! Я цих не палю!

— Чого ви кричите? І так чую… Ні, це я не вам, громадяночко, дайте краще «Колхіду». Ніхто вас не морочить, це мене морочать…

У кімнаті всі реготали.

Пожвавлення посилилося, коли вернувся Ованесян і почав з справжнім мистецтвом коміка розповідати про свої пригоди на вулиці. Казелін розворушився і, мабуть, забув про шпильки, якими його доймав Тунгусов.

Федір, посміхаючись, мовчки вітав очевидну перемогу друга.

А Тунгусов раптом відчув, що його демонстрація зірвана, потоплена, в обивательському балагані. І він сам винен: не втримався від спокуси показати їм цей фокус із своїм портативним телефоном!… А вони і вхопилися…

— От що, — сказав він, намагаючись, не дуже, правда, успішно, бути коректним. — Зараз я повинен сісти за передавач, мене чекають в ефірі. Наша бесіда закінчується; Ви бачили установку в дії, сподіваюсь, пересвідчилися, що нічого безглуздого, нічого фантастичного в ній нема. Всі розрахунки і креслення вам передані. Далі все залежить від вас.

Гості одягалися. Таранович гримів, перебиваючи Ованесяна:

— Побачити на власні очі — це найголовніше. Тепер ваша справа на коні, що й казати. Сумнівів ніяких не може бути. Завтра ж я напишу доповідну записку начальникові головкому. Словом, можете не турбуватися, ми зробимо все, щоб реалізувати вашу пропозицію…

Випровадивши гостей, Тунгусов повернувся і злісно грюкнув дверима.

— Базіки чортові, бюрократи…

Широкі брови Федора зійшлися на переніссі.

— Чому? Що ти, Колю! Поглянь, як вони зацікавилися твоїм радіотелефоном.

— Ні, Федю, це не те. Зацікавилися, як обивателі, — фокусом, а не змістом, не ідеєю, заради якої повинні були прийти сюди. Висловлювали захоплення більше для того, щоб мене заспокоїти… Знаю я їх як облуплених. Чиновники. Техніки вони не люблять, а винахідників вважають мало не ворогами своїми… Тепер з їхньої ласки в наркоматі підуть веселі анекдоти про це моє «чудо». А справа поступово замре, от побачиш.

— Ну, знаєш. Це ти облиш. Коли б так було з усіма винаходами, ми б не рухалися вперед. А ми, поглянь, як крокуємо! Раз у раз, хоча б з газет, дізнаємося про нові винаходи.

— Вірно. Народ творить зараз, як ніколи. Але бувають випадки, — і зваж: я знаю про це не з чуток і не з своїх особистих справ, а за даними нашого Всесоюзного товариства винахідників — бувають випадки, що талановиті, розумні люди, новатори, справжні патріоти займаються тим, що роками безуспішно «проштовхують» свої чудові винаходи. — Тунгусов замовк, замислився.

— Але що ж це означає?

— Що це