ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
Три секунди мовчанки. Потім голос промовив:
«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій годині. Що йому переказати?»
Маленька пауза.
«Добре. Це все?»
Трубка, клацнувши, лягла на своє місце.
* * *
В холодному вестибюлі того самого будинку чекали три чоловіки з портфелями. Двоє похмуро палили цигарки, не наважуючись сісти на запилене підвіконня; третій — високий, одягнений за останньою модою, з фальшивими квадратними плечима, що стирчали з-під важкого хутряного коміра, — безперервно і метушливо бігав по вестибюлю.
— Бачте, — гаркав він різким баритоном, — у таких випадках найголовніше визначити, шахрай чи ні. Політичне завдання! І, між нами, тут справа не в науковому аналізі. Наука — справа марудна, часто спірна. Різні там школи, течії… А шахраїв розвелося серед цих винахідників, скажу я вам! І шахраї не прості: підковані вони у своїй галузі як слід. Даєш йому аналіз експертизи, а він репетує: «Ваші експерти — невігласи! Інших давайте, яких я назву!» От і починається тяганина на кілька років. Ні, нюх треба мати, нюх! Треба вміти відчути шахрая. От недавно випадок з цим… як його… ну от до вас в інститут приходив… «Прилад для вивчення сонячної радіації». Я його застукав чудово! Призначив демонстрацію о першій, приходжу о дванадцятій…
— То-то ви, товаришу Таранович, привели нас раніше, — догадався один із співрозмовників. — Це що ж, метод у вас такий?
— Метод, любий мій, і дуже цінний метод! Застати зненацька.
— Однак уже майже сім. Ходімте, може, він уже прийшов через той хід.
Взявши портфелі з підвіконня, відвідувачі спустились у підвал, пройшли темним коридором і зупинилися біля кімнати інженера. Таранович натиснув кнопку дзвінка, і знову на дверях спалахнула табличка: «Буду вдома о сьомій».
В коридорі було тепло, і вони вирішили чекати тут. Таранович відкрив рота, щоб продовжити свою розповідь, як раптом за зачиненими дверима почувся телефонний дзвінок і потім голос. Слів розібрати не можна було.
— Він! — торжествуюче прошепотів Таранович, прислухаючись. — Голос його. Бачите, що значить метод! Уже можна сказати, що шахрай…
В цю мить нагорі грюкнули важкі вхідні двері, пролунали швидкі кроки на сходах, і в коридорі з’явилася невисока постать. Чоловік підійшов до тих, що чекали, короткозоро вдивляючись в їхні обличчя. Це й був інженер Тунгусов.
— А, товариш Таранович! Чим. пояснити таку незвичайну точність, таку зворушливу увагу до винахідника? — іронічно запитав він, дістаючи з кишені ключ.
— Даруйте, точність насамперед, — відповів той, швидко оволодіваючи даром мови. — Ми домовилися о сьомій, і от, будь ласка… — Таранович вийняв годинника.
Тунгусов відімкнув двері, і всі зайшли.
— То давайте знайомитися. — Інженер сказав це просто і навіть немовби привітно, але зовсім інше відчули відвідувачі в його словах: «Ану, лишень, любі, покажіть ваші повноваження. Чи маєте ви право забирати у мене час?»
Таранович відрекомендував своїх мовчазних супутників.
— Начальник відділу зацікавився вашою пропозицією, товаришу Тунгусов, і просив мене залучити до справи представників з Наркомату зв’язку і Спілки винахідників. Ось товариші Казелін і Ованесян, інженери-слабострумники. Ну, я з головкому, як ви знаєте.
— Так. Міжвідомча комісія?..
Всім своїм виглядом Тунгусов різко відрізнявся від тих людей, що стояли перед ним. Він був простіший. З-під задертого вгору козирка старенької кепки на них дивилося широке, трохи вилицювате обличчя з невеликими зеленуватими очима. Потерте, мабуть ще студентське пальто, яке навряд чи можна було застебнути на всі гудзики, широкі плечі і груди… Нічого в його зовнішності не впадало в око, нічого не було примітного. На вулиці такі люди проходять, не привертаючи уваги, як невидимки. Зате мова його була особливою. Він говорив повільно, тихо і рівно, майже без інтонації, без міміки і жестів. Кожне слово вимовляв повністю, нічого в ньому не жужмлячи і не ковтаючи, його співрозмовникам звичайно здавалося, що він схильний заїкатися, і саме тому, борючись з цією вадою, так старанно добирає і вимовляє слова. І водночас кожна фраза Тунгусова була значуща, сповнена змісту.
Йому було близько тридцяти років. Рік тому, закінчивши вуз, Тунгусов став науковим співробітником Електротехнічного інституту, багато і наполегливо працював у високочастотній лабораторії.
Відвідувачі були старші, кожен з них уже завоював собі «становище», і від них залежала доля його винаходу.
Тунгусов скинув своє пальтечко і повісив на гвіздок біля дверей; гості поклали шуби і кашне на стілець: вішалки в кімнаті не було — інженер, очевидно, не дуже дбав про комфорт.
— Ну, сідайте. — Тунгусов показав на пружинний диван. — І даруйте: ще хвилинку доведеться вам зачекати.
Він підійшов до свого письмового столу, натиснув якусь кнопку, щось пересунув. З ящика біля телефону почулася скоромовка:
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Яка квартира? Мені потрібен Швейкоопремонт…
Цок!
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Миколо, це ти?!
Тунгусов нахилився раптом до апарата, напружено прислухаючись.
«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій…»
— Автомат? Дивно, я пізнаю твій голос…
«…Що йому переказати?»
— Чудасія, дивина! Я прийду сьогодні після сьомої.
«Добре. Це все?»
— Непоганий у вас автомат, товаришу Тунгусов… Усе!
Цок!
Тунгусов повільно випростався. Хто це? Чому не назвав прізвища? Інститутські товариші та й усі знайомі давно знають про автомат, а цей навіть не повірив.
І почали було порушитися якісь далекі спогади — інтонація голосу
