ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Доки діяв автомат, троє на дивані, як тетеруки на дереві, витягнувши шиї, мовчки стежили за маніпуляціями Тунгусова.
— Чудово! Оце справді зручна штука, — не витримав товстий Ованесян. — Це теж ваш витвір?
Казелін поставив кілька технічних запитань. Він, звичайно, одразу зрозумів принцип дії апарата; цікаві були деталі конструкції.
Таранович, збентежений провалом своєї «тактики», перебільшено захоплювався «дотепною машинкою».
Тунгусов мовчав.
— Це автоматичний секретар, — сказав він нарешті. — Звичайний магнітний звуковий запис. Такі іграшки у нас тепер можуть робити дванадцятирічні піонери на своїх технічних станціях. Так що ваше здивування мені незрозуміле. Цікаво інше. У вас у відділі винаходів уже років зо три лежать креслення і докладний опис простої і зручної конструкції цього «секретаря», але жоден абонент у Союзі навіть не знає про його існування… Та, мабуть, ви й самі цього не знаєте.
Таранович хотів було відповісти, але Тунгусов випередив його:
— Проте ми зібралися зараз не для цього. Перейдемо до справи. Отже, повторюю коротко те, про що я писав у своїй заяві до головкому. Я пропоную замінити сучасний дротовий телефон радіотелефоном на ультракоротких хвилях. Насамперед: чи потрібно це? Розберемося. Ось товариш Казелін, мабуть, добре знає телефонне господарство і скаже нам зараз, скільки воно коштує Радянській державі.
— Ну, це треба підрахувати, — пробурмотів той, запалюючи цигарку.
— Точні цифри нам зараз не потрібні. Приблизно: скільки металу, які суми? Це ж ваше господарство!
— У нас всі цифри є, товаришу Тунгусов, це ціла бібліотека! Не можна ж…
— Шкода, шкода, товаришу Казелін! Варто було б ознайомитися з цифрами, знати хоча б загальні масштаби.
Тунгусов починав лютувати.
— Ну, добре, тоді я сам скажу вам, що таке наша сучасна телефонна мережа…
У двері постукали.
Тунгусов кинувся до дверей, з досадою відчинив їх навстіж… Погляди присутніх привернула несподівана картина — портрет молодика на весь зріст, намальований сміливо, може, навіть неоковирно, різкими і яскравими мазками. Дуже вже білим здавалося його довгообразе, добре поголене обличчя з важким «вольовим» підборіддям, занадто чорними і широкими були брови, застиглі над зовсім уже неправдоподібно синіми очима, які хитрувато дивилися на Тунгусова.
Враження картини створювали важка рама дверей, яскраве світло з кімнати, згори, темний фон ззаду і, головне, абсолютна нерухомість чоловіка. Одягнений у військову шинелю, він мовчки стояв біля порога, виструнчившись, як на параді.
Секунду Тунгусов примружившись вдивлявся, підходячи до нього, потім пізнав, кинувся назустріч…
— Федько! Федько, чортяка!..
— Пізнав? Автомат паршивий… Вони міцно обнялися.
— Це ти дзвонив? Мені так і почулося, але я не повірив. Дуже вже ти безслідно зник. Адже, здається, п’ять років. Як не до ладу вийшло! Ну, роздягайся, сідай і чекай. Ми скоро закінчимо…
Тунгусов рішуче обернувся до «комісії». Чималих зусиль доклав він, щоб повернути розвіяні думки до перерваної розмови.
— Отже… телефонна мережа, — нагадав він. — Насамперед це цінні кольорові метали: мідь, свинець, олово. Щороку Москва закопує в землю кілька десятків тонн цих металів. Поки що закопано чотири з половиною тисячі тонн міді, дев’ять тисяч тонн свинцю. Частина цієї кількості уже зотліла, з’їдена корозією. Армія монтерів, мулярів і землекопів, що обслуговує це поховання металу, налічує десять тисяч чоловік. Вартість усього московського телефонного господарства обчислюється сотнями мільйонів карбованців. Якщо ми замінимо наш телефон ультракороткохвильовим, тоді не тільки припиниться це щорічне знищення металу, але держава одразу поверне весь метал, закопаний протягом останніх десятиліть. Це близько тринадцяти тисяч тонн міді й свинцю. Тільки в нашій столиці.
— Є про що подумати! — промовив Ованесян, збоку позираючи на Казеліна.
Таранович ретельно обчислював щось у записній книжці, бурмочучи: «Дозвольте, дозвольте…» І Тунгусов розумів, що нічого він не обчислює, а тільки вдає, що обчислює. Казелін, насторожено слухаючи, курив.
— Сучасний телефон — уже архаїзм. Телефонна мережа зростає з кожним днем. Ви уявляєте, яким громіздким стане незабаром наше підземне господарство, якщо кожний апарат ми будемо й надалі зв’язувати з районною станцією окремим проводом? Хіба це передова техніка? Зв’язок на ультракоротких хвилях — радіозв’язок — підносить техніку телефону на новий, вищий ступінь. Підземне господарство ліквідується. Ніяких «ліній», ніяких проводів і кабелів. Вивільняється ціла армія людей для продуктивної праці. Щоб обзавестись телефоном, треба тільки піти в магазин, купити готовий приймально-передавальний апарат і одержати в телефонному управлінні хвилю, яка й буде вашим абонентським номером. Але чи можливий такий перехід на радіотелефон? Отут і заковика. Сучасна радіотехніка, по-вашому, не бачить цієї можливості.
— Природно, — тихо пробурчав Казелін, і Тунгусов на секунду замовк. Усі відчули в цій паузі загрозу нової атаки.
— Природно… для вас, товаришу Казелін! А для мене, як і для будь-кого, хто справді цікавиться радіотехнікою і любить її, це протиприродно!
Під час розмови з «комісією» винахідник машинально крутив у руках якусь ебонітову детальку. Зараз він дуже стис її, і деталька хруснула. Тунгусов зрозумів цей тихий, запобіжний сигнал і вже спокійно вів далі:
— Питання про ультракороткохвильовий телефон мною розв’язане. От уже шість місяців мої заявки з докладними розрахунками, кресленнями і описами блукають по ваших лабораторіях і експертах! Я одержав вісім відгуків, у яких мене намагаються переконати в тому, що… — Тунгусов розгорнув пачку відгуків і прочитав: — «Радіотехніка не має в своєму розпорядженні задовільних для даного застосування методів стабілізації таких коротких хвиль… Спосіб стабілізації, який пропонує автор, неприйнятний з точки зору сучасної теорії…» Тут, до речі, стоїть ваш підпис, товаришу Казелін. Що ж це означає? Я пропоную новий, оригінальний спосіб стабілізації, я його перевірив, дав вам усі розрахунки, а ви мені відповідаєте — «неприйнятний з точки зору…» Ви мені даруйте, але всі ваші аргументи — бюрократична відписка.
Казелін схопився з
